— Ти знаєш,— сказав Карналь Айгюль,— а я ж ходив під вікна вашої студії. Підглядав, як школяр.
Вона відхилилася від нього. Тільки тепер Карналь зауважив, що Айгюль у незвичному для неї білому платтячку. Несміливо всміхнулася, поправила виріз платтячка, який ще більше підкреслював незвичну високість її шиї.
— Але тебе я там не шукав, бо ніколи не думав, що ти можеш стати балериною. Уявляв тебе тільки верхи на ахалтекінці. На вершині бархана. Кінь високий-високий, а ти над ним ще вище, під саме небо.
— Я хотіла вкрасти коня й приїхати сюди верхи! — сказала вона з викликом.
— Далеко ж.
— А наші вершники перед війною проїхали від Ашхабада до Москви і склали рапорт товаришу Сталіну. Ти чув про той пробіг?
— Я ж не товариш Сталін, щоб мені складали рапорт.
— Все одно я хотіла вкрасти коня! — вперто повторила Айгюль.— Ще й досі мені кортить вернутися в пустиню, осідлати мого коня й приїхати сюди.
— Ти бачиш? — показав їй Карналь на зім'яті папірці, залишені Васею Дудиком.— У нас є гроші. Ми можемо з тобою відсвяткувати твій приїзд. Тепер ти вже не туркменка, а одеситка. Кожен, хто приїздить сюди, стає одеситом. Це ніби окрема нація, особлива порода людей. Я радий, що ти теж сюди приїхіала. Ми підемо на Дерібасівську і знайдемо щось смачне-смачне.
— Я хочу морозива.
— Морозиво не проблема.
Вони вийшли з кімнати. В кінці коридора стояв Вася Дудик і показував Карналеві великого пальця — знак найвищого схвалення його вибору. Карналь показав Дудикові кулака.
Цікаво, що сказав би Дудик, довідавшись, що Карналь іде з дівчиною з-за тих таємничих високих склепінчастих вікон, в які вони тишком зазирали, сповнені захвату й остраху перед красою? Але Карналеві було не до Дудика. Підтримував Айгюль за гострий (власне, дитячий) лікоть, вірив і не вірив у те, що сталося. Він звик мислити точно й доцільно, але всі ці роки перебував у сферах чистих розмірковувань. Коли й зіштовхувався
8 щоденним життям, то намагався не заглиблюватися в дріб'язок, не перейматися нічим особливо, свідомо обмежував себе, добре відаючи, що тільки таким шляхом візьме від п'яти університетських років усе, що можна від них узяти, адже більше в житті не урвеш такого благословенного відрізку часу, ніхто ніколи його не дасть, не дозволить, бо доводиться лиш дивуватися терплячості й благородству держави, яка відводить тобі для навчання спершу десять років, тоді ще п'ять — лише дає, нічого не беручи натомість. До сьогодні, отже, Карналь жив, сказати б, безтурботно, був мовби ізольованою людською системою, цілковито заглибленою у власне вдосконалення. Та недарма отой загрозливо-трагічний закон термодинаміки проголошує, що в ізольованих системах процеси протікають у бік зростання ентропії. Людина, коли вона не хоче самознищення, змушена буває рано чи пізно покінчити з своєю відокремленістю й ізольованістю. Але в який спосіб?
Ось дівчина, ніжна, довірлива й безпомічна. Не змогла жити в пустелі з своїм розпачем, не мала на що опертися, за що зачепитися. Без притулку, без мети, без надій. Згадала про нього (а може, й не забувала жодного дня з того часу, як побачила вперше?), їхала, сподівалася. На що? На захист? А тим часом Карналь не вмів захистити самого себе.
Знову його надмірна довірливість і цілковита непрактичність спричинилися до того, що Кучмієнко висунув проти свого товариша звинувачення в розповсюджуванні реакційних теорій на факультеті. Тепер Кучмієнко вже не ховався, не шепотів,— він перейшов до відкритих дій, до розмахування руками, до виступів на зборах, попервах обмежувався невизначеними формами: "деякі наші студенти", "поодинокі явища", "дехто, забувши", тоді, переконавшись сам і переконавши інших у непохитності своєї доброчесності, він нарешті назвав прізвище Карналя. І сказав, що з тривогою й сумом спостерігає, як його товариш "скочується до...", "потрапляє в обійми до...", "стає на шлях, який може призвести до...". Не вимагав покарання, критики й самокритики Карналя — тільки тривожився й сумував, але й цього було досить.
Перед тим Карналь написав для студентської наукової конференції роботу про деякі новітні аспекти класичної теорії ймовірності. У цій роботі він не міг обійти трьох славетних листів Блеза Паскаля до великого французького математика Ферма, написаних 29 липня, 24 серпня і 27 жовтня 1654 року. Від цих листів, власне, й починається математична теорія ймовірності, виникла ж вона досить дивним чином, що сьогодні навіть смішно сказати. За рік до написання листів Паскаль їздив з Парижа в Пуату із своїми друзями — герцогом Роанським, Дам'єном Мі-тоном і кавалером де Мере. Кавалер де Мере належав до великих прихильників картярських ігор. Чи то жартома, чи й цілком серйозно він спитав Паскаля, чи може гравець, використовуючи математику, розрахувати свої шанси в грі и визначити стратегію гри на основі такого розрахунку. Ці жартівливі запитання наштовхнули Паскаля на роздуми, наслідком яких і з'явилися листи до Ферма, де викладено було початки теорії ймовірності. Теорія ця давала можливість застосовувати до всіх випадкових подій кількісну міру, якою являлася ймовірність настання таких подій. Студент Карналь робив висновок, що коли із зацікавлення звичайною картярською грою могла виникнути одна з найсуттєвіших математичних теорій, то чи не слід повернути цю теорію (суто теоретично, як на його гадку) знову на ігри, трактуючи їх не звужено, а в загальному плані, спробувавши засобами математики вивести формули, можливо, й прогностичного характеру, які могли б бути застосовані (принаймні умоглядно), на різних рівнях. Студент Карналь не робив у своїй роботі ніяких відкриттів. Це зробили до нього Блез Паскаль у своїх листах, сучасник великого Лейбніца швейцарський математик Якоб Бернуллі в книзі "Мистецтво здогадів", Олександр Сергійович Пушкін у повісті "Пікова дама" і автор математичної теорії ігор американець Дж. Нейман, про якого на той час Карналь ще й не чув. Але він, цілком слушно розмірковуючи, що в зв'язку з ігровими задачами в математиці з'явилися елементи комбінаторного аналізу й дискретної теорії ймовірності, висловлював припущення, що тепер ці здобутки математичної мислі, мабуть, придадуться при розв'язанні дискретних багатоекстремальних задач. Намагання вивести прогностичні формули мало не для цілих соціальних систем тоді, коли ти сам не можеш сказати, чи матимеш сьогодні гроші на обід, ясна річ, видавалося заняттям досить несерйозним, але в Москві до роботи Карналя поставилися з уважністю, на яку він ніколи й не сподівався, послали її на рецензію відомому ленінградському математикові, той дав блискучий відгук, особисто написав (подумати тільки!) студентові Карналю листа, вказуючи йому на деяку наївність і, сказати б, незрілість його математичних суджень, але водночас хвалячи за сміливість думок і з задоволенням вітаючи його зухвалу спробу поставити на службу вимогам життя найзагальніші, здавалося, математичні формули. Професор радив Карналеві познайомитися з книжкою американського вченого Норберта Віне-ра "Кібернетика, або Управління й зв'язок в тварині й машині". Інший на місці Карналя міг би злякатися небажаних зіставлень його скромної студентської роботи з іменем Вінера і словом "кібернетика", яке на той час у наукових колах зажило досить сумної слави і вживалося тільки з такими означеннями, як "реакційна лженаука", "форма сучасного механіцизму", "спрямована проти матеріалістичної діалектики", "прекрасно співіснує з ідеалізмом у філософії, психології, соціології", "є не тільки ідеологічною зброєю імперіалістичної реакції, але й...". Але Карналь не злякався. Він все-таки мав підстави більше вірити ленінградському професорові, ніж недовченим газетярам. Окрім того, з Москви, від міністра вищої освіти, прислана була йому почесна грамота за наукову роботу. Коли б у його роботі було щось реакційне, вороже, "спрямоване проти", то хіба міністр підписав би власноручно грамоту? Десь у суперечках між студентами Карналь раз і вдруге висловив думку, що, перш ніж критикувати книжку Вінера, її слід було б прочитати. Для Кучмієнка цього виявилося задосить, щоб виступити із звинуваченнями. Тепер про Карналя говорили тільки в третій особі: "Він хотів прочитати Вінера", "Він мріяв познайомитися з кібернетичною теорією", "Він, він, він...". Засуджувалося саме тільки бажання, звичайна цікавість пізнання оголошувалася, таким чином, річчю недозволеною, Кучмієнко проливав сльози над своїм нерозсудливим товаришем, закликав його покаятися, поки не пізно, визнати свої помилки, вирватися з обіймів лженауки.