Але як можна вириватися з обіймів, ще й не потрапивши в них? Коли ти готуєшся стати вченим, то повинен керуватися в житті ідеєю істинності, щоразу перевіряючи її й справджуючи, дошукуючись. Це потребує іноді майже нелюдських зусиль, цілого життя, зречення безлічі приємних речей, тяжких випробувань, витримати які не всім таланить. Кучмієнко не витримав випробувань, а може, й не готувався до них, вчасно збагнувши, що в житейському морі можна плавати без особливих зусиль, сповідуючи погляди свого безпосереднього начальника. Тоді й ти без особливих зусиль стаєш сильним тільки завдяки вірності й слухняності. Нема потреби ставити запитання, нема вистражданих переконань — саме лицемірство.
— Чого тобі треба від мене? — пробував допитуватися в Кучмієнка Карналь.— Я ж не чіпляюся до тебе за те, що ти погано вчишся, власне, зовсім не вчишся, граєш у якусь лотерею, повзаєш від трійки до трійки.
— Ми не можемо дозволити тобі бути таким відірваним від життя,— пиховито заявляв Кучмієнко.
— Хто це "ми" і що означає бути відірваним чи прив'язаним? І взагалі, що ти вважаєш життям?
— Життя — це економіка, політика, закони господарчих потреб, вимоги держави, в якій ти живеш.
— Ти вважаєш так, а я вважаю, що економіка, політика, влада — лише служниці людського духу, вони існують для нього і ради нього. Людина для держави чи держава для людини? Адже людина — це сума духовності. Тому мене передовсім приваблює думка, я не бачу нічого вищого за людську думку, я люблю теорію, люблю математику, про яку ще Маркс сказав, що наука лише тоді досягає досконалості, коли їй удається користуватися математикою. Зрештою, хіба не теорія веде до зміни практики, до змін у житті?
— Ти захопився теоріями й забуваєш про потреби життя. Теоретиків слід пригальмовувати, як віз, що котиться згори. Інакше все буде потрощене.
— Чи не вважаєш ти себе таким гальмом?
— А.хоча б.
— Знайди собі іншого воза.
— Не маю права. Прикріплений до тебе самою долею.
— Але ж нас звів випадок. Ми могли не зустрітися.
— Могли, але зустрілися. Тепер не маю права тебе покинути.
Це звучало смішно, але 1л зловісно водночас. Коли б Карналь належав до практичніших людей, він, може, спробував би перевестися до іншого університету, а так треба було терпіти не-прошену Кучмієнкову опіку далі. Відчуття було таке, ніби Кучмієнко прилип до тебе вже від дня народження, повис на тобі стопудовим тягарем — ні ворухнутися, ні вирватися, ні втекти: і земляк, і однокурсник, і сусід по мешканню, і, може, примусовий супутник до кінця життя. Він назавжди узурпував всемогутнє слово "ми", щосили заважаючи надати твоєму "я" значливості. Він виступає похмурим спокусником, з настирливістю майже диявольською намагається примусити тебе знівелюватися, зрівнятися з такими, як він, обіцяючи за це спокій і сумнівні блага дрібних житейських вдоволень. Такий собі здрібнілий Ме-фістофель, проти якого не хотілося боротися, надто що й сам не почувався ще Фаустом, а був лише, сказати б, сировиною, заготовкою, наближеною моделлю майбутнього вченого. "Злети, моя думко, на крилах золотистих!" Пам'ятати, завжди пам'ятати заповіт убитого фашистами Професора — і що там усі куч-мієнки світу!
І ось тут приїхала Айгюль, і Карналь збагнув, що далі так тривати не може, він уже не сам на світі, йому довірилася ця чиста й незіпсована душа, а він тим часом нічого не може дати їй, окрім своєї жахливої непрактичності й непристосованості в житті.
Карналь зважився на відчайдушний учинок: написав листа ленінградському професорові, який з такою прихильністю поставився до його студентської роботи. Професор не відповів: видно, був перевантажений роботою, а може, й забув уже про ту наївну студентську роботу й про одеського студента, якого розбентежив, виклавши мимохідь у листі основи теорії Вінера.
Життя, досі таке розмірене і одноманітне, набуло для Карналя якоїсь мовби спазматичності, йому бракувало організованості й сталого ритму. Цілі тижні він ховався за стосами книжок, намагався відгородитися від світу. Тоді знаходила його Айгюль, з мовчазним докором дивилася на нього своїми дивовижними очима, він кидав усе, вони блукали по бульварах і вулицях Одеси, цілі ночі мовчали, забиралися аж на Ланжерон у парк Шевченка, там, біля стадіону, уподобали собі старий клен, в якого гілки мало не від самої землі розходилися так дивно, що творили мовби крісло, і в те крісло Карналь і Айгюль §. сідали, не змовляючись, голова в дівчини хилилася, мов квітка на довгому стеблі, лягала Карналеві на плече, він міг непорушно сидіти годину й дві, до самого ранку. Десь поруч з ними таємничо темніла чаша стадіону, зітхало за деревами море, пе-реблимувалися на рейді кораблі, в трюмах яких спало півсвіту, очікуючи ранкового побачення з Одесою, а для цих двох Одеса — то були вони, і світ ставав тільки ними, і все довкола на-< зивалося щастям, хоч десь біля джерел їхнього щастя і лежали найбільші трагедії життя, найтяжчі втрати й страждання. Вони й досі знали одне про одного обурливо мало. Карналь ніяк не міг пов'язати в своїй уяві маленьку дівчину, яка неперевершено вміла триматися на скакуні, і цю загадкову, високошию, окату, що звалася, здається, балериною, а чи тільки готувалася нею стати,— однаково він не розумівся на балеті, так і не пішов у своїх знаннях танцю далі отого ганебного підглядання під склепінчастими вікнами студії, пам'ятаючи лиш загрозливе відчуття неприродної нахиленості двох площин, серед яких він був безпомічний і безсилий цілковито.
Так само Айгюль не пробувала бодай краєчком ока зазирнути в його світ математичних абстракцій, вона ігнорувала розум Карналя так само, як зовсім не задумувалася над тим, гарний він чи ні, вродливий чи так собі. їй досить було власної вродливості і тої непередаваної гармонійності, що нагадує морський прибій, місячне сяйво, шелест листя на деревах або спів птахів. Пробувши з нею день чи два, мимоволі починав думати, що молоді дівчата найбільше бояться в чоловіках розуму. Взагалі кажучи, існує безліч речей, яких хочеться людині саме тоді, коли їх немає де взяти. Мати розум не хочеться лише дурневі, бо він не знає, що то таке. Дівчині ж великий розум здається загрозливим. Вона теж не знає, що то таке, але гостро відчуває приховану загрозу, бо наділена надчутливістю завдяки тонко влаштованій натурі.