Дівчина схилила голову, міцно стулила повіки, мовби хотіла погамувати сльози, здавлено вишепотіла:
— Ми були в Ашхабаді... Вона жила зі мною... Хотіла бачити мене балериною... І цей землетрус... Все було знищене за якісь секунди... Мене витягли з-під уламків... А мама Раушат...
— Ти сядь, сядь... Заспокойся.— Він узяв дівчину за плечі, повів до стільця, вона переставляла ноги, мов сонна, хилилася на нього, аж він мав її підтримати, щоб не впала, але сідати на стілець (та й який там стілець у студентському гуртожитку!) Айгюль не хотіла, вся напружилася, втриматися на ногах для неї, видно, було вельми важливо, і Карналь стояв тихо, боявся схитнутися, так, ніби підтримував якусь коштовну вазу. В двері зазирнув аспірант Вася Дудик, поткнувся був до кімнати, але побачив Карналя в такій дивній позі з незнайомою дівчиною, злякано позадкував. Карналь кивнув йому пальцем, показав на пучках: дай грошей. Той мерщій виклав з кишені кілька засмальцьованих папірців, залишив їх на крайньому ліжку, зник. Карналь дивився у відчинене вікно кімнати, бачив гілку якогось дерева за вікном, зовсім забув, яке саме дерево там росте, хоч, здається, знав і мав би пам'ятати, але зараз було не до дерева і взагалі не до того, що діється там, за вікном, в усій Одесі або й у всьому світі. Ось коло нього молода прекрасна істота, самотня, сирота, в свої вісімнадцять літ зазнала вже найтяжчих утрат, власне, пограбована життям. В останньому відчаї подолала вона тисячокілометрову відстань, принесла йому найдорожче, що мала: дівочу гордість, може, й найбільшу любов, а він стоїть безпорадний, безсилий, нікчемний, бо й хто він? Студент-четвертокурсник, з невизначеним майбутнім, без значення, бідний. Як заздрив він зараз упевненим, сильним, твердо влаштованим у житті людям, які самі почуваються щасливими й залюбки роблять щасливими інших. А він завжди отак. Ще малим був закохався в Оксану Єрмолаєву. До неї залицялися студенти, які приїздили на канікули, ходили в білих штанях, в білих, начищених зубним порошком черевиках, грали в волейбол і вживали якихось незрозумілих слів. А хто був він? Шмаркач, учень сьомого класу. На фронті закохався в ротну санітарку Людмилку, чисту й прекрасну дівчинку, навколо якої так і вилися офіцери навіть з сусідніх батальйонів. А він був простий сержант-батареєць і нічого не міг зробити для дівчини, хіба що покатати її на своїй битій-перебитій тритонці. Сміх і гріх! Най-дивніше ж, що Людмилка погодилася, і катання те закінчилося трагічно, чого він не може простити собі до кінця життя. Мабуть, судилося йому бути нещасливим у любові, може, не сміє, він мріяти про це високе почуття, тому страшно йому було подумати, що Айгюль могла вибрати саме його, сподіватися на нього, вірити в нього.
Дівчина заклякло стояла, схилившись на плече Карналеві, беззахисність її сповнювала йому серце чулістю, він тихо поцілував їй голову, коси дівчини ще зберігали, здавалося, неповторний дух пустині, дикий запах вітрів і сонця. І як тільки він доторкнувся до них губами, Айгюль злякано сховала обличчя в нього на грудях, і він мав обняти її, щоб утримати, тоді гладив їй голову, тихо гладив і мовчав, бо не вмів нічого: ні втішати, ні обіцяти, ні бурхливо виявляти свою радість, як це вміють робити інші, часто приховуючи таким чином власне збентеження й розгубленість, а ще частіше просто не дбаючи про наслідки і не намагаючись зазирнути наперед. Карналь, власне, ще й не задумувався над своїм майбутнім. Воно затаєно мовчало, не подаючи ніяких знаків студентові математикові. Вчитися, і якомога краще, а там видно буде — таким нехитрим правилом керувався Карналь, не дуже переймаючись клопотами й труднощами, які час від часу підкидало йому життя. А що буде тепер, коли ось це ніжне й довірливе дівча примандрувало за тисячі кілометрів тільки до нього, покладається на його сили, на його вірність і, напевне ж, любов? Мабуть, уперше в житті пошкодував Карналь, що не вистачає йому безжурності. Хоча б такої, як у їхнього аспіранта Васі Дудика. Для того не існувало проблем, труднощі долалися самі собою, нещастя перебували за сферою його життєвих зацікавлень, трагедії він щедро дарував ворогам. "Усе підводиться, встає, росте й сміється". Карналь не сприймав такого полегшеного погляду на життя. Він не вдоволь-нявся рядком великого поета, на який щоразу посилався Дудик, пробував бити аспіранта іншими рядками, які повніше; відбивали суть життя: "Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є". Але Вася й суперечки вважав одною з форм навмисного ускладнення життя, охоче згоджувався з Карналем, порпався в своїх бездонних кишенях і радісно повідомляв усім мешканцям їхньої кімнати, що в нього від аспірантської стипендії лишилися якісь ще гроші й він хоче дати грандіозний банкет. Вони йшли на Дерібасівську, пили пиво, з'їдали цілі гори сосисок, і часто надибував на них у такі хвилини Кучмієнко — чи то завдяки своєму вигостреному чуттю, а чи просто через те, що завжди швендяв по Дерібасівській, не дуже переймаючись науками. Тоді Дудик і Кучмієнко в один голос заявляли, що всі неодмінно повинні піти подивитися на балеринок, Карналь вагався, казав, що незручно і що взагалі не годиться підглядати, але кінчалося тим, що весела ватага тягнула з собою і його, а Кучмієнко ще й знущався, називав підпільним донжуаном і вдесяте розповідав Дудикові, що в Карналя закохані всі дівчата їхнього курсу, коли ж точніше, то дві Томи, одна Римма, три Софи, чотири Лари, одна Люда, одна Ната, дві Лілі, а ще Катя, Маня, Дуся, Нюся і дівчина з ім'ям, яке не надається до щоденного вжитку,— Кора, що означає Корабела, себто донька кораблебудівника. Під загальний регіт Карналь дякував Кучмієнкові за таку інформацію і обіцяв уважно вивчити його повідомлення. Тим часом вони добиралися до високих вікон балетної студії, нишкли серед невисоких, досить пошарпаних дерев і ріденьких кущів, і їхнім очам розкривався зовсім інший світ. Дудик тихо ахкав, Кучмієнко вражено прицмокував. По той бік безмежно високих склепінчастих вікон під мелодію, народжувану чорним роялем, плавали по паркету білі видива дівочих постатей, там усе було несправжнє, дивно видовжене, нахилене під небезпечним кутом. Воно нависало над тобою, мов небо, линуло на тебе, загрожувало падінням, катастрофою: і довгий вузький зал, схожий на палубу корабля, покладеного на борт штормовою хвилею, і чорний триногий рояль, і оті неземні білі створіння. Карналя не полишало тривожне відчуття, що земля теж загрозливо хилиться, вислизає в нього з-під ніг — несила втриматися, ось-ось упадеш на оті склепінчасті вікна, вдаришся об їхню високу прозорість, і тебе, зганьбленого, безпорадного, побачать зсередини ті, що біло літають у рожевому повітрі під рожевими люстрами. Він задкував у запилені кущі, ноги йому послизалися на покидьках, в ніс бив гидкий запах урни, поруч щось бурмотів Кучмієнко, поахкував Дудик, але над усім панувала ота нечутна музика в довгому рожевому залі й видовжені тіні дівчат, які летіли, мов утілення гармонії, захватів і щастя.