Розгін

Страница 31 из 218

Загребельный Павел

— Айгюль.

— Хто це?

— Це трагічна історія.

8

Одесу нічим не здивуєш. Одесити плавають по світах, для них відкриті всі дива землі, неба й моря, вони знають навіть про те, чого ще немає на світі, а може, й не буде ніколи, вони чули всі мови, бачили всі кольори шкіри, вони безтурботно ходять по мальовничо-заплутаних вулицях свого міста, не турбуючись про те, що десь у глибинах тих кораблів, що стоять на рейді, сплять негри, японці, норвежці й турки. Вони закохані в свою незвичайність і в своє всезнання, то хто б міг їх здивувати?

Та коли на Дерібасівській, а тоді на Приморськім бульварі, а тоді на Привозі, а тоді ще й ще на вулицях під платанами, під акаціями, під каштанами з'явився старий як світ темнолиций чоловік у велетенській кудлатій білій папасі, а поруч з тим чоловіком висока, тоненька, стрункіша за всі тополі Одеси дівчина, то Одеса не могла не здивуватися. Бо кораблі не допливають до Каракумів...

Туркмен і дівчина блукали по Одесі не тому, що шукали щось і не могли знайти. Старий хотів подивитися, де житиме його внучка, відверто кажучи, йому не дуже сподобалося це місто, тут навіть вітер був зовсім не такий, як удома,— то він залягав намертво, то виривався з-за кожного будинку, летіз по вулицях іноді в протилежних напрямках. Не було в ньому сталості, суцільна заплутаність і неспокій, а від цього й люди ставали неспокійні, забігані, затуркані. Старий не наважився б лишити між них свою Айгюль, якби вона не вперлася зостатися саме тут, бо ж сюди приїхала, взявши собі в супровід дідуся Мереда тільки для годиться.

У балетній студії, куди Айгюль мала папери, дівчину прийняли без зволікань, бо належала вона до дітей, які вціліли від страшного землетрусу в Ашхабаді. Туркменських дітей приймали тоді скрізь; у Москві, в Ленінграді, на Україні давали їм притулок, однак Айгюль заявила, що приїхала зовсім не для того, щоб знайти притулок, а хоче вчитися і хоче показати, що вона вже вміє і на що здатна. Суворі педагоги подивилися й побачили. Старий Меред міг спокійно їхати в свої Каракуми, онука лишалася тут, мала гуртожиток, стипендію, найголовніше ж,— про що не казала до часу й дідусеві,— мала надію знайти Карналя, діждатися його повернення з канікул, спитати, чи зберіг він ту пам'ятку з базару в Мари, чи сподівався коли-небудь побачити Айгюль не маленьку й несміливу, а отаку, як вона тепер?

Карналь тоді вже перебрався від Кучмієнка до університетського гуртожитку, жив у кімнаті з двома старшокурсниками й аспірантом Васею Дудиком, якого вони жартома звали Лейбні-цом за його захоплення одразу десятком наук. Студент Карналь переживав тоді тяжкі часи з багатьох причин, які від нього не залежали, але водночас зумовлені були (бодай частково) його характером, який штовхав Карналя на вчинки нерозважливі з огляду людей, звиклих до впорядкованості й слухняності навіть у думках.

Айгюль прийшла до гуртожитку увечері в наївній вірі, що Карналь не може тинятися по бульварах з одеськими дівчатами, а повинен сидіти й ждати її появи. Чотири роки ждання без обіцянок, ясна річ, хоч для кого б видалися досить безнадійними, коли не сказати — безглуздими, але Айгюль була переконана, що її ждуть, раз чекала вона. Надто багато в неї було втрат, щоб доля не зласкавилася над дівчиною. Вбитий на війні батько. Загинула в Ашхабаді за ті тридцять секунд землетрусу мати, загинула її студія, зруйнована була туркменська столиця. А вона, Айгюль, лишилася жива, її хотіли послати до Москви, але вона вибрала Одесу, вибрала тільки тому, що тут мав ждати її Карналь, і ось вона знайшла його гуртожиток і кімнату на другому поверсі, кімнату порожню, коли не лічити якогось дивака, що гнувся над книжкою, повернутий спиною до дверей, і не відірвався від своєї книжки навіть тоді, коли Айгюль увійшла до кімнати, наблизилася до нього, дістала з торбинки срібну рурочку з дев'ятьма срібними бубонцями й тихо схитнула ними над вухом у того зігнутого, схиленого, замисленого.

Від несподіванки він підскочив, побачив високу, з чорними товстими косами дівчину, впізнав і не впізнав, злякався й зрадів, відступив на крок, вигукнув, ще не вірячи:

— Айгюль?

— Здрастуй, Карналь,— сказала вона.—Тепер я вже можу скласти свої дев'ять кульок з твоїми...

— Пробач,— пробурмотів знічено Карналь,— розумієш, я...

— Ти загубив їх?

— Чому б мав загубити? Але... Вони не тут... Студент, знаєш, нічого не має, крім конспектів... Я лишив у батька в селі... Вони там...

— Тоді візьми й це,— вмить знайшла вихід із становища Айгюль.

— Я радий тебе бачити... Чорт! — ляснув себе по лобі Карналь.— Я говорю якісь дурниці!

Він узяв Айгюль за обидві руки, повернув до вікна, стривожено спитав:

— Як ти сюди добралася?

— Приїхала...

— Не може бути!

— І хочу морозива! — не відповідаючи на його досить дурний вигук, заявила Айгюль.

Карналь розгубився ще більше.

— Тут у мас є аспірант Вася. Він прийде, я візьму в нього трохи грошей...

— Гроші є в мене!

Для неї все було таке просте й природне: несподіваний приїзд, зустріч, розмова, примха. А Карналь ніяк не міг стямитися. Що далі, то більше він губився, розуміючи, як усе не просто. Всі ці роки він був заклопотаний тільки собою, начиняв свою голову науками, ні про що не дбав. Коли й писав у Туркменію до Раушат, то двічі або тричі на рік коротенькі листівочки на свята. Передавав привіти Айгюль — ото й усе. Вона для нього й далі лишалася маленьким дівчиськом, яке вчило його триматися на ахалтекінці, показувало базар у Мари й бій баранів на радгоспній площі. Люди й речі зберігаються в пам'яті незмінними, і коли ти бачиш, як подіяв на них час, то або ж дивуєшся, або лякаєшся, або радієш. Карналь сам не знав, що він відчував, побачивши Айгюль, зовсім не схожу на ту, яка була чотири роки тому.

— Як твоя мама Раушат? — спитав він, не знаючи, про що говорити, й відразу зрозумів, що сказав не те. Айгюль ще зберігала усмішку на своїх устах, але усміх тепер був гіркий, зболений, а з великих чорних очей тихо покотилися сльози, одна за одною, і дівчина не витирала їх, не зворухнулася, вся заклякла.

— Пробач, Айгюль.— Карналь тупцювався коло дівчини, незграбний і невмілий.— Я не знав. Що з мамою?..