ЯВА 2
Входять Степанида і знахар.
Степанида. Здрастуйте, свахо, спасибі, що запитали. (Цілується з Христею). Що, свашечко, і ви не заспокоїте вашої доні?.. Ми вже і руки опустили.
Христя. Не приберу і я ума, як її вговорити.
К а т р я. Я ж не плачу вже... (Понесла листа до мисника і хова у вузлик).
Степанида. Кажуть, що у розправі вже казету читають, певно, старий вже там.
К а т р я. Піду і я. (До Христі). Ходімте, мамо, у розправу.
Христя. Та воно годиться тобі пройтись... Прощавайте, свахо. (Цілується з Степанидою). Мені треба зайти до млина, воно по дорозі: ти до розправи, а я у млин... (Пішла з Катрею).
Степанида (до знахаря), Бачили?
Знахар. Ні, ще.
Степанида. Оце ж наша невістка, Катря.
Знахар. Ага, а я думав...
Степанида. Садовіться.
Знахар. Можна. (Сів).
Степанида. У будень ще сяк-так, за роботою та за клопотом, то й розважиться. А як прийде неділя або свято — цілий день виголосить...
Знахар. Невістка?
Степанида. Та вона ж... Як не плаче, то щось таке з нею коїться, ніби остовпеніе і мовчить-мовчить, хоч ти їй що хоч кажи.
Знахар. Мовчить все?..
Степанида. Еге ж, мовчить. Я чула, що як іншій людині дошкулить до болячого, то у неї усе в грудях замре,— чи так?
Знахар. Бува й так, а бува й не так.
Степанида. Спасибі вам, що потрудились пожалувать, може, вас почастувать?
Знахар. Якщо є, то... Мене люде частують.
Степанида (бере пляшку і частує). Дай господи, щоб ви допомогли їй.
Знахар. Допомогти можна... Жалаєм доброго здоров'ячка. (Випив).
Степанида. Мені здається, що ви неодмінно їй допоможете. Закусіть, будь ласка.
Знахар. Допомагав багатьом, то й вам допоможу. (Закусює).
Степанида. Звісно, побивається за чоловіком, бо його скалічено на войні... Прислав листа...
Знахар. У нас, сказать, мого свояка сина теж скалічено...
Степанида. Скрізь те лихо коїться...
З н а х а р. На те воно й лихо...
Степанида. Може, викушаєте ще?
З н а х а р. Як почастуєте, то викушаю.
Степанида. Я вам так вдячна... (Налива). Хто це вас напутив?
Знахар (випив). Василь... якбо його? Ось що... Москаленко.
Степанида. Ага, це наш недалекий сусіда, от добра душа, спасибі йому.
Знахар. Ідіть, каже, там вас чекають.
Степанида. Хотіли ми вже кинутись до хвершала.
Знахар. То не хвершалове діло.
Степанида. І я так кажу... Як тепер хвершали понаставали, то такі, що краще б їх і не було: ні шепотіння він тобі не тямить, ні заговору...
Знахар. Без шепотіння та без заговору не можна.
Степанида. Скажи йому, щоб злизав зазіх або здмухнув пристріт, так він баньки витріщить...
Знахар. Може б, почастували по третій та й за діло?
Степанида. Викушайте. (Налива), Пожалуста, поможіть їй, сердешній.
З н а х а р (випив). Людським помагав... Ходім. (Встає).
Степанида. Куди ж це?
З н а х а р. До неї ж.
С т е па н и д а. Вона ж пішла у розправу, ось вернеться...
Знахар. Хто?
Степанида. Невістка.
Знахар. Ми її не ждатимем. А мазниця є?
Степанида. Є, є!..
Знахар. Коли б ще обичайка з старого сита або з решета...
Степанида. І обичайка знайдеться.
Знахар. Інші штанами або хвартухом шию труть, а я завжди обичайкою... Де ж вона у хліві, чи?..
Степанида. Хто?
Знахар. Телиця.
Степанида. Яка телиця?
Знахар. Та у вас же телиця захворіла, перелоги б то чи що?
Степанида. Ніякої телиці нема у нас хворої...
Знахар. А вас же як звуть?
Степанида. Ми Шапуваленки, з діда з прадіда Шапуваленки.
Знахар. А мені треба Рябошапку; виходить, я помилився?
Степанида. Рябошапчина хата поруч з нашою.
Знахар. То так би й казали зразу, а то почали: "сідайте" та "викушайте"... І що за народ, не скаже тобі товком, а... Прощавайте. (Пішов).
Степанида. Я думала, що він людський знахар, а він товарячий!..
ЯВА 8
Д а н ь к о. Моє поштеніє, тьотінько! Вашу ручку. (Чоломкається). Катрі нема дома?
Степанида. Пішла на часинку до розправи, зараз повернеться, посидь.
Д а н ь к о (сіда). Приніс одну книжку Катрі... Папаша купили на ярмарку; ну, кажеться так, што по безграмотству їхньому вочень глупую... Зветься "Сердешна Оксана".., Так, пустяковая сторійка...
ЯВА 4
Денис і Іван.
Денис. Чи бачиш, стара, хто прийшов?
Іван. Здрастуйте, мамо! (Цілує їй руку).
Степанида. Здоров, здоров, сину! Насилу ти вернувся.
Денис. Глянь ти на нього, неначе аж подужчав і якось ніби вилюднів...
Іван (скида зайву одежину). А таки вилюднів.
Денис. Сідай та відпочивай...
Іван. Я вже трохи відпочив. (Сів).
Степанида. Чи не дати пополудновати?
Іван. їсти не хочу, по дорозі заходив до Юхима, і він мене підгодував, спасибі йому.
Данько. Моє поштеніє, дяденька. Вашу ручку. (Чоломкається). Здрастуй, Ванька!
Іван. А, здоров, здоров, школяр! (Чоломкаються). Вчишся ще?
Данько. Вчусь.
Іван. Вчись, братуха, вчись. Я не довчився, а тепер і шкодую... Ну, тату, приніс я вам стільки новини, що й за тиждень не переслухаєте.
Данько. Інтересно б послухать?
Денис. Набачився усякої святині?
Іван. Святиня окроме... Скажу вам, що хто не бува по світах, той і не тяме, що по людях коїться... Чого-чого я тільки не навидався за п'ять місяців, чого не наслухався... Я почав койщо розказувать Юхимові, так він аж рота роззявив. Ще нагодився і Давид Кра-марчук — і той аж цмокав губами. Прийдуть надвечір до нас, щоб я їм ще кой-що розказав... Чого-чого тільки я не чув!..
Степанида. У Києві був?
Іван. Був, і в Воронежі був, і у Серафима Саровського, був і в Почаєві, а нарешті вже і в Святих горах...
Степанида. Набачився святощів?
Іван. Хотів вам принести проскуру від Почаєвської, та загубив заразом з торбиною.
Денис. Отакої!
І в а н. Ішли ми, бачите, лісом; ішло нас аж шість чоловік заразом... Тих вже, з котрими я з дому пішов, не було, бо то були таки справжні богомоли... Ідемо ми лісом, аж чуємо — гупотить позад нас; один оглянувся та й каже: "Це не інакше, як за нами погоня, тікаймо мерщій". І кинулись ми всі врозтіч по лісу. Одбіг я ступенів з півсотні, дивлюсь — лежить гнила колода, я пуць — і припав за колодою; аж це біля мене вершник як загупотить, а я зарився в листя та й лежу. Далі вже не чуть стало вершника, підвів я голову, бачу — побіля хтось ще ворушиться, далі і той випростав голову з листя. "Це ти?" питає.— Я,— кажу. Долежали ми там до вечора; як почало сутеніти, вийшли на шлях та вже не наперед пішли, а назад... Пройшли гін з п'ятеро та й звернули уліворуч; ішли, мабуть, до півночі, потомились, одійшли набік і полягали спать, Хотів я попоїсти хлібця, зирк, аж торби нема, загубив; спасибі товаришеві, підгодував мене трохи... Удосвіта прокинулись, товариш і каже: "Прошай, брате. Тобі туди, а мені туди; ти мене не бачив, я тебе не знаю. Укупі як підемо, часом наздоженуть — і тебе зачеплять, а нарізнь безпечніш..." Так ми вже більш і не бачились. Люде справили мене на Святогорський монастир, а звідти вже пішов прямо додому... Багато дечого наслухався я від своїх товаришів. Як почали вони тлумачити мені, як належить поводитись людям та через що люде живуть у злиднях та в темноті...
Денис. Треба, шоб ти і нам кой-що розказав.
Іван. Авжеж розкажу.
Д а н ь к о. Дольжно буть інтиресні сторії.
Іван. Це ж ти по-якому белькочеш?
Д а н ь к о. Как по-якому? Как у школі, так і в сімействі дольжно.
І в а н. А я чув від людей розумних, що воно не так дольжно!