Я В А 6
Входять Денис і Степанида
.
Катря. От тобі й на!.. (Ховав папір у вузлик).
Денис. Що ви тут робите?
Степанида. У книгу дивилися, чи що?
Данько. Да... єто я разні сторії читав Катрі: про Сима, Хама і Ахвета, либо вроді єтого штось другоє... Здрастуйте, дяденька Денисій Митрохванович, как поживаєте? Пожалуйте вашу ручку. (Трясе Денисові руку). Здрастуйте, тьотенька, Стехванія Єгоровна. Пожалуйте ручку. (Стискає і їй руку).
Денис. Сідай у нас, хлопче.
Степанида. Та пополуднаєш з нами.
Сідають.
Данько. Благодарим за... пригласительство, спасіба. (Сіда).
Денис. Читав писар газету, що наші здорово побили япона, аж п'ять тисячів їх полягло, а наших тільки двісті чоловік.
Степанида. Так їм і треба, проклятущим гапонам.
Д а н ь к о. Да, наші воїни так вони маладці. Учора в школі бул урядник, так говорив, што наші зништожать зовсєм японця.
К а т р я. А про Прохора ніякої звістки не чули?
Денис. Ні, нема нічого. (Зітхає).
К а т р я. Мамо, ви взяли листи Прохорові, що були у вузлику?
Степанида. Я, я, осьдечки вони. (Вийма з-за пазухи). Подержала листи біля серця, і полегшало мені. На, заховай. А що ж мати?
К а т р я. Я ж вам казала, що не застала дома.
Денис. Що то у тебе за паличка в руці, як вона зветься?
К а т р я. Карандаш.
Денис. Каранташ? А я чув колись від столяра інакше, отже не нагадаю.
Данько. Нєт, дяденька, карандаш как вон бул карандашом, так карандашом і повсігда зостанеться...
ДІЯ ТРЕТЯ
В тій же хаті.
Я В А 1
Христя і Катр я.
X р и с т я. Годі тобі, моя дитино, так тяжко сумовати,— хіба ще за рік не натужилася? Трохи було ніби й вгамувалася, а це знов третій тиждень мало не щодня голосиш. Пошкодуй себе, пошкодуй свого молодого віку!..
К а т р я. А нащо мені, мамо, те життя?
Христя. Коли не шкода себе, то хоч зглянься над моєю старостію... не знесилюй і мене внівець... Хіба моє старе серце не рветься на шматки через твоє горюваннє?.. Коли ж тобі про біль матері, про її муки байдуже, то жени її мерщій в домовину... доволі вона вже нажилася, доволі натішилася життєм, дякуючи тобі.
К а т р я. Мамочко, не докоряйте мене... Я... я... вгамуюсь... (Затуля собі рота долонею, щоб не плакать). Перестану... тужить... (Іде до порога, бере кружку з водою і промива очі, напилась). Вже вгамувалась ніби... (Сіла біля матері).
Христя (голубить її). Тадже ж пише, що рана не тяжка, що лікарі запевняють, що скоро загоїться...що кістка тільки трохи зачеплена... Дякувати треба господеві, що не перебили ноги, а не тужити...
К а т р я. За віщо ж дякувати? Кому він що лихого вчинив чи заподіяв?.. Ми, мамо, "господом забуті"...
Христя. Що це ти верзеш? Гріх так казать... А що поранено Прохора, то на те він солдат, воїн.
К а т р я. Хіба він по своїй охоті пішов на війну? Хіба йому потрібна була війна?.. Не одружився б він, коли б знав, що запротирять... Казав же, як прощався, що якби знав, що потягнуть на війну, не зав'язував би мені віку... Взяли, заслали на край світа і скалічили... Що я тепер? Салдатка, котру кожен, кому не жаль тільки, зневажа... За віщо ж, питаю, я мушу дякувати господеві?
X р и с т я. Не ремствуй, борони тебе боже ремствовати!..
К а т р я. Не ремствовати?.. Але ж і дякувати нема за віщо. (Похитала з хвилину головою). "Легко поранений..." А чому ж сам не пише, коли легко поранений?.. Навіщо сестра милосердна пише за нього?
Христя. Певно, він лежить...
К а т р я. Легко поранений нє лежав би... Мало хіба на селі ненароком калічаться: інший руку розруба сокирою, той ногу, а не лягають.. Савка Кугутенко як торік розрубав коліно, а не ліг, ціле літо волочив ногу, аж доки не взяли в болницю та не відрізали ноги...
Христя. І зістався навік калікою... А коли б загодя почав гоїтись, то, певно, і не скалічів би... (Помовчала). А й хороше ж милосердна сестра списала, вже так хороше, що й сказать.
К а т р я. Дізналася, що Прохор не з москалів, і сама призналася йому, що вона теж з наших.
Христя. Кортить мені ще послухати того листа, може, прочитаєш?
К а т р я. Прочитаю.
Христя. От і розумниця. Ще ні один салдат з нашого села так хороше не одписував. всі якось потаківському закидають, як ото іноді наші началники наважаються балакати або хвершал...
Катря (розгорта листа і зітхає). Ох, боженьку милий!.. (Чита). "Люба моя дружино Катрусе!
Христя іноді залюбки голосно додає: "Так, так", або: "Ох як хороше!
Мушу тебе засмутити невеселою звісткою. Під Мукденом мене скалічено, ліву ногу кулею навиліт пробило і трохи пошкодило кістку, нижче коліна; через що дохторі звеліли мені лежати у шпиталю, доки затягне рану і кістка загоїться... Я почуваю себе дужим. У шпиталю доглядають за нами сестри милосердія, і ми їх звемо сестрицями; вони перев'язують нам рани, дають усякі ліки; а тих, що дуже покалічені та немошні, то таких сами і чаєм поять... Цього листа пише сестриця. Довідалась, бач, вона, що я з хахлів, та й пита: "Ви українець?" А я їй кажу: ні, я хахол. А вона й почала мені товкувати, що хахолце насмішка, все рівно, як москаля звуть кацапом або єврея — жидом... Ви, каже, українець, через те я і листа до вашої жінки напишу по-українськи. А потім як почала вона мені оповідати про давню давнину, про таку, що і батьки нам не розказували. Потім сказала мені, з яких книжок те вичитала; у нас, у школі, ми про такі книжки й не чули... Каже, що колись Україна була вільна сторона... Я почав її благати, щоб вона усе оце списала тобі, щоб і ти кой-що зрозуміла та щоб додала й про те, яка вона добра душа. Довго вона сперечалась, що про це не слід писати, що її обов'язок примушує пеклуватись біля хворих, але я сказав, що як вона не спише про все те в листі до тебе, то я затаю свого адреса. Тільки таким побитом я і прихилив її до свого благання, боюсь тобі оповідати про страшенні каліцтва, які тут доводиться щочасу бачити; хоч щодня на моїх очах сотні салдат в муках падали і помирали, одначе не зачерствиш себе так, щоб, глянувши на іншого пошматованого мученика, не здригнутись... Як бог. поможе повернутись благополучно додому, тоді розкажу тобі все, нічого не затаю. Не сумуй, моя голубко, та не журись дуже за мною, трошки заплач собі, бо без того не можна, але не плач на людях, а нищечком, та надійся на господа і молись йому, щоб допоміг мені скоріш вернутись у рідний край, у свою хатину, до любої моєї дружиноньки..."
Христя. Бачиш, і він приказує, щоб не журилась та господеві молилась. Ну, далі.
К а т р я (чита). "Я розказав сестриці, яка ти у мене хороша і як кохаєш мене, так вона дуже тішилась. Сподівайся ж від мене скоро другого листа..." (Промовля) Сподівалась, та, мабуть, і сподіванку доведеться залишить. (Чита). "Сестриця каже, що як тільки мені покраща, зараз же об тім сповістить тебе сама. Сестриця ще каже і те, що нам, українцям, треба листи писати додому посвоєму. Кланяюсь низенько таткові і неньці, і тещі, твоїй неньці, братам, і сестрі, і невістці, всій рідні і всім добрим людям. Твій друг Прохор Шаповаленко, младший унтерофіцер". (Говорить). Слова останні він власною рукою дописав.
Христя. Стало бить, і не немощний... Ну що, полегшало тобі? А мені так теплом усю душу і обгорнуло.
Ка т р я. Вже скоро й місяць, як цей лист прийшов, а другого нема та й нема!..
Хрис т я. Може, завтра, може, післязавтра прийде.Он Гальчин чоловік як прислав одного листа та одіслала вона йому карбованця, та відтоді ані вісточки, отже пі ніби й байдужісенько.
К а т р я. Мені під того не легше. (З ажурилася).