ЯВ А 5
Юхим, Давид і ще деякі люде.
Юхим і другі. Здрастуйте, з неділею будьте здорові! (Цілує батька і матір в руку).
Денис і Степанида. Спасибі, будьте і ви здорові. Сідайте у нас. (Сідають).
Юхим. Ми оце прийшли, якщо не виженете з хати, прийшли послухати богомола; таку завдав нам задачу, що аж в голові все заворушилося.
Д а н ь к о. Все одно што іменовані числа, да?..
Денис. І нас він зацікавив... Набачився світа та й начувся.
Іван. Про віщо ж вам?
Юхим. Та от ти почав був про колишнє, про прадідівщину...
Іван. Можна. Тату! А може, й ви чували, хто такі були ваші діди та прадіди?
Денис. А хто ж вони були? Звісно, крепаки, стало бить, папські.
І в а н. А з якої ж причини вони стали панськими?
Денис. Про це вже я не скажу... Мабуть, так воно здавна запроваджено... Інші кажуть, що так воно від бога призначено...
Іван. Ні, тату, не від бога, а від людей. Прадіди ваші були вольними козаками, вони воювали з турками, з татарами, з ляхами, з москалями, здобували землі, скарби та боронили віру христову.
Д а н ь к о. Вот про єту сторію раз почав був розказувать нам вчитель, а хтось ниспекторові доніс, так той йому сказав: "Сматріть, штоб вам не прийшлось заганять телят заразом з Макаром..."
Юхим. З яким Макаром?
Д а н ь к о. А хто його знаїть, ну тольки вчитель спужався...
Давид. І мій хлопець-школяр шось подібне розказував, та я не розібрав...
Іван. Колись, може, гуртом розберем все... Була у козаків на Дніпрі головна сила — Січ, там був у них і січовий отаман, котрого козаки вибирали вільними голосами. Звались ті козаки січовиками, або запорожцями...
Денис. Я чув колись казку про запорожців, та думав, що то так собі побрехенька, як от про Івасика-Телесика або про лисичку-сестричку.
Іван. Із Січі запорожці ходили воювать з ворогами; плавали у байдаках по морю під турка та бусурмена; нападали на Польщу, на татарву... І взяли завидки ворогів на їх хист та одвагу, і почали вони, то той, то другий, умизгатися біля запорожців та запрошувати у спілку, щоб з'єднати гуртом велику силу війська та подужати слабшого... Думали, думали, обмірковували та радились запорожці: до кого б їм прилучитись?.. І надумали пристати до москаля, бо у москаля одна з ними віра і через те певні були, що спілка з москалем буде найміцніша...
ЯВА 6
К а т р я (входе ридаючи). Ой боже мій, боже мій! Тату, мамо!.. Спалили Прохора, спалили!.. Всі. Що, як?
К а т р я. Японці спалили той шпиталь, у котрому лежав хворий Прохор, всі поранені погоріли!.. Ой доленько ж моя нещасная, голівонько моя пропащая!.. (Принада до комина і голосить).
Степанида (вхопилась за голову). Ай-ай!.. Голова!.. Прох... Прохо... (Рве на собі сорочку).
Денис. Що це з тобою? (Хапа її за руки).
Степанида (силкується вимовить). Про-хо-р-ра спали...
Денис. Що ж це. коїться?.. Юхиме, бігай по хвершала!..
Юхим. Зараз, тату!..
Давид (до людей). Ходімо... не в час ми прийшли... Така оказія...
Виходять.
Іван. Хіба ж не через нашу сліпоту усе оце коїться? Матусю, заспокойтеся!.. (Підходе до матері).
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Біля Денисової хати. Хата, тин, повітка, комора і т. ін.
ЯВА 1
Денис (лагодить тина, з-за повітки виходить Іван). Не світ не зоря знов з подвір'я втікаєш?
І в а н. А чого ж я сидітиму дома? Робити я ні сокирою, ні лопатою не можу — задихаюсь... Тільки й мого, що шкундиляю, доки зможу, а як знесилюсь вкінець, тоді вже лежатиму, доки пропаду...
Денис. Може, посидів би біля хворої матері?
Іван. Що я їм допоможу, я ж не лікар. Води хіба подати, так вони і самі ще здужають встати і напитись.
Денис. Я, бувши на твоїм місцеві, не вештався б.
Іван. Промеж людьми, тату, охітніш дихається, а дома такий сум, що й... Мати хворі, ви мовчазні та богобоязні...
Денис. Таким вже я й помру.
Іван. Не в тім сила, а що ви раз у раз затикаєте вуха і не хочете слухать, об чім тепер люде скрізь гомонять, а я так не можу...
Денис. Бо з того, що ото декотрі затівають, не буде ніякого пуття, я тобі кажу, що не буде... Раніш затівали подекуди теж щось подібне, а нарешті списали інших так, що й досі чухаються, інших по острогах згноїли або позасилали невіть-куди...
Іван. А я певен, що воно, так скоїться, як сподіваються люде.
Д е н и с. Та й тоді сподівались, що одберуть у панів землю та поділять...
Іван. І одберуть, і поділять, от побачите!
Денис. Хто одбере?
Іван. Знайдуться такі. Ну, а скажіть по правді: хіба ви не хотіли б, щоб вам прирізали землі?
Д е н и с. Та мало чого я не схотів би...
Іван. Багато ви за цілий вік розхазяїнувались на чотирьох десятинах?.. Ще доки вкупі жили, то сяк-так перебивалися, а як одділили Юхима, то і в нього не-повно, і в нас порожньо... Коли б Прохорову хату не продали, то вже на весну не було б чим і орати... Щоб ви робили з однією шкапою?.. Злиднів би годували.
Д е н и с. А годували б... Нам до того не привикать.
І в а н. Я не можу до того привикнуть... Ну, я піду. Сьогодня біля розправи сходка, чого ви хоч раз на сходку не підете?..
Денис. А матір слабу на кого кинути?
Іван. Та... то тільки одмовка... Сьогодня мусять приїхати знов з города такі, шо будуть промовлять до громади...
Денис. Он чутка є, що вже скоро замиреніє буде; салдати, котрі вертаються звідти, кажуть, що ось-ось мусить бути замиреніє... А після замиренія, може, і справді землі приріжуть... Чув же й ти, що якийсь біля Митьчиної лавки розказував, що нібито синод дозволив цареві по сім десятин на душу прирізать? То краще підождать би?..
І в а н. Ця ж чутка була ще до войни, одначе й досі не прирізали... (Пішов).
Денис (помовчав). Тільки хліб переводе, прямо дармоїд... Каже: "Робити не можу..." Либонь бреше... Захтів би робити, то знайшов би роботу... (Подумав). Одначе що ж би він робив? Хіба пліт полагодить та й тільки, так я ж і сам вже його полагодив... (Помовчав). Може, й справді якесь пуття вийде з тієї помовки, що нібито рух обхопив вже багато сел?..