Ликері було тоді років з двадцять, але красивою у повному розумінні цього слова її не можна було назвати — так собі приємна, українського типу дівчина: середнього зросту, кругловида, трохи веснянкувата, кароока, рот маленький, уста пишні, вишневі; волосся густе, темно-русе, — і Ликера те добре знала. Одягалась вона завжди по-українському. Як на просту дівчину, вона була сильно хитра і розумна.
Через деякий час після знайомства з Ликерою Шевченко зізнався Надії Михайлівні, що любить цю дівчину і має з нею одружитися. Ця звістка неабияк вразила матір і вона скрикнула, не тямлячись від горя і здивування:
— Боже мій, Тарасе Григоровичу! Хіба ви не знаєте, що таке Ликера?!
І тут відразу, не роздумуючи, розповіла йому про Ликеру, що знала недоброго, і стала вмовляти Тараса покинути свій чудний намір. Проте Шевченко сильно розгнівався на Надію Михайлівну і палко відповів їй:
— Хоч би й батько мій рідний устав з домовини та сказав мені, то й його я б не послухав!
З тим він і поїхав, дуже лютий на Надію Михайлівну. Потім Наталка Полтавка в своїх спогадах писала таке:
— А моя матір, як би там Тарас не гнівався на неї за її поради, все-таки вважала своїм обов'язком постійно відраджувати йому. Але Шевченко слухався тільки свого серця, а на мою матір ще більше гнівався за її, як він думав, панський гонор. І довго носив у своєму болючому серці завітну, милу думку викупити з кріпацької неволі хоч одну людську душу — Ликеру, ту ясну зірочку, яка зійшла для нього і ясно освітила його темну, нерадісну дорогу.
Постійне супротивство моєї матері за Ликеру зовсім знеохотило проти неї Шевченка. І їх відносини з сердечних, щирих, приятельських стали зимні, натягнені, трохи що не ворожі. Одного разу мати навіть не виконала прохання Шевченка відпустити з ним Ликеру поїхати в місто купити дещо їй на придане. Боялась відповідальності, що була на ній за молоду дівчину. Тож Тарас страшно розлютився.
Тим часом Ликера на всі питання матері з наївним цинізмом признавалась їй, що вона не любить свого жениха, бо він "старий і поганий", а йде за нього заміж через те, що "кажуть, він багатий". Цього вже мати не мала відваги передати Шевченкові, як би там їй не хотілось, щоб він відкинувся від Ликери.
Коли ж Ликера якось восени простудилась і трохи занедужала, то Тарас, почувши це, дуже стривожився, прислав Ликері на гостинець вовняні панчохи, теплу хустину і якийсь старовинний, металевий, великого розміру хрест на шию. Тільки Ликера дістала гостинці, перш за все вхопила хрест і давай його шкребти — чи золотий? Побачивши, що не золотий, з серцем відкинула його геть і сказала, надувши губи:
— Бог знає що!.. Я думала золотий!..
А то одного разу Шевченко, йдучи до нас від станції, по дорозі назбирав різних трав і зв'язав з них Ликері чудовий, чисто артистичний букет. Одержавши його у подарунок, Ликера — тільки щасливий жених вийшов у другу кімнату — кинула букет додолу і сердито плюнула:
— Таке, чортзна-що!.. Хоч би які квіти, а то трава!.. На сміх людям!..
Сердешний поет-художник і не здогадувався, як прийняла його подарунок його мила, його ідеал, що він так високо поставив у своїх золотих мріях.
І тяжко, і жалко-жалко до болю було дивитися приятелям Шевченка на цю трагікомедію, та що вони могли тут зробити?!
Восени, коли ми вернулись у Петербург (а на літо, як завжди, вибирались жити в Стрельну і на цей раз брали з собою Ликеру), тут, у нашому домі, їй була виділена окрема кімната, і Шевченко щовечора ходив до неї (до нас же саме він забігав тільки вдень, та й то на хвилину). Тим часом, хоч відносини Тараса до нашої сім'ї стали тепер зовсім не такі щиросердечні, як були раніше, він все-таки просив завжди мою матір їздити з ним по магазинах, купувати і замовляти Ликері придане, що він хотів справити сам, на свої гроші. Так, їй було пошито два пальта: одне чорне —плюшеве, оброблене нерозрізним оксамитом, друге — біле, суконне, на голубій шовковій підбивці, з обділкою з білого оксамиту і золотого шнура, із золотими філігранними ґудзиками. Купили також чорний круглий капелюх з перами. Зроблено кілька українських костюмів, у тому числі шовковий корсет. Куплено голландського полотна на сорочки і коленкору на спідниці. Усі оці закупки були відвезені Шевченком до нас, і він сам малював рисунки на вишиванки своєї зарученої.
Одного разу Тарас, приїхавши до нас, сказав матері, що графиня Толстая, давня його приятелька, хоче взяти Ликеру на життя до себе. Мати повірила цьому. Виявилось, що вона тільки переночувала у графині, а Шевченко найняв їй окреме помешкання і помістив її там. Потім Ликера пожалілась на свого жениха:
— Та такий він противний, — казала вона матері, — що хазяйка давала кімнату з прислугою, а він не хотів, звелів, щоб я сама прибирала: "Що, — каже, — нехай побачу, яка ти у мене чепурненька".
Мати так була вражена цією вісткою, що не хотіла їй йняти віри.
Минуло кілька днів. Ликера забігала до нас не один раз і оповідала матері про своє нове життя. Між іншим, вона похвалилась, що Тарас подарував їй дорогі коралі на шию і грошей 200 рублів срібною монетою, — а сама тим часом потроху забирала від нас, що зосталось там з її скарбу.
Прийшовши одного разу, вона стала жалітись на свого жениха:
— Сердитий такий, побачив у графині воду, що я забулась днів зо два перемінити, то так кричав на мене, так кричав, що й Господи!.. Не піду за нього! — сказала вона накінець.
— А як же буде? — спитала мати.
— Та так же й буде, — відповіла Ликера, — що заберу усе те, що він мені дав, а за нього таки не піду!.. Такий старий, поганий, та ще й сердитий!..
Мати нічого на те не сказала, хоч їй і тяжко було слухати такі речі від зарученої поета; проте вона все-таки була рада, що так повертається діло.
Незабаром після цього знову прибігла Ликера вельми збентежена і, тільки мати відчинила їй двері, кинулась до неї, вхопила її руку і шустро, палко її поцілувала, чого не бувало ніколи.