Новопетровське укріплення (форт Олександровський), де Шевченко провів останні сім років свого вигнанського життя (1850-1857), являло тоді собою невеликий укріплений пункт з дев'ятьма чи десятьма гарматами і був розташований на стрімкій вапняковій скелі, що височіла на крайньому заході півострова Мангишлак, за три версти від берега Каспійського моря. Невеличка мурована церква, комендантський будинок, шпиталь і кілька цегляних флігелів, пофарбованих у жовтий казенний колір, для нижніх чинів та офіцерів — оце і вся Новопетровська фортеця. Біля неї, під горою, кілька вірменських крамниць, а навколо голий степ і жодних ознак рослинності.
Мертва, похмура, безрадісна природа! Постійний вітер та грізний шум морського прибою тільки й нагадували про життя природи. У рік прибуття коменданта Ускова, саме восени 1853 року, були посаджені перші верби на відстані близько версти від укріплення, в місцевості більш-менш для цього придатній; а після багатьох і довгих зусиль, з допомогою чорнозему і дерев, привезених з Астрахані, вдалося закласти з участю Шевченка сад, окремі верби якого на час від'їзду Тараса Григоровича давали вже чималий затінок. У саду було зведено невеликий одноповерховий на дві кімнати будинок з пласкою покрівлею, де в літній час мешкала сім'я коменданта, і дві дерев'яні альтанки, з яких одна шестигранної форми, з трьома невеличкими вікнами й конічним дахом, а друга ажурна, з пласким дахом. Перша була відведена для нічлігу, а друга — для денного відпочинку Тараса Григоровича в ті дні, які він працював у саду. Комендант Усков зробив в саду для себе ще й землянку, де відпочивав по обіді у літню спеку, от саме в ній Шевченко й ховав свої малюнки. Перед землянкою стояли дві верби. Дуже вірогідно, що одну з них посадив Тарас Григорович.
Перше полегшення засланського життя Шевченка виявилося у тому, що комендант Усков, вступивши на свою посаду, не вимагав уже від нього відбувати службу з усією суворістю, яку накладала на рядового військова дисципліна, і просив його з'являтися в строю лише в найнеобхідні-ших випадках, коли нехтування службою могло спричинитись до неприємностей. Тепер Тарас Григорович уже не жив у казармах, як це вимагалось, а з ким-небудь із офіцерів у зимовий час, а влітку — в комендантському саду. Обов'язкових чергувань не ніс, наймаючи за себе, коли приходила його черга, якого-небудь рядового. Обідав щодня (взимку і влітку) у родині Ускова.
Суворий, непривітний Шевченко при першому знайомстві справляв непривабливе враження, але згодом непомітно привертав до себе кожного; і в Новопетровському укріпленні в той час було уже мало людей, які ставилися до Тараса Григоровича неприхильно.
Шевченко був, як згадує дружина коменданта Агата Ускова, середнього зросту, кремезний, трохи вайлуватий, навіть незграбний. Обличчя відкрите, добродушне, високе чоло з великою лисиною, що надавало йому солідного вигляду; рухи неквапливі, голос приємний, говорив він чудово, плавно, особливо добре читав уголос. Щодо його одягу, то взимку він ходив у солдатській шинелі, а влітку — в білому кітелі, таких самих шароварах, у солдатських чоботях; взагалі щодо свого одягу був швидше нечепурним. І ще — Тарас Григорович був надзвичайно розвиненою людиною, з чудовою пам'яттю.
У товаристві він тримався скромно, великого товариства уникав. Жіночого товариства також не шукав. Карт не любив. Курив. А ось офіцерське товариство у форті його не любило, бо сам він вважав більшість із них дурнями. Хтось навіть написав доноси на Шевченка, а також на Ускова, який старався не забороняти поетові читати, писати й малювати. Особливою любов'ю у Тараса Григоровича користувались два солдати — одного він наймав ходити за себе в караул, а другий, молодий солдат, служив йому натурщиком.
Коли яка-небудь дама, жартуючи з незграбності Шевченка, його вайлуватості, казала, що в нього нелегко закохатись, Тарас Григорович у відповідь наспівував, усміхаючись, російську пісню "Ходит ветер у ворот", особливо акцентуючи на її останньому куплеті: Дунул ветер, и Андрей Полюбился снова ей, Дунет ветер еще раз —И полюбится Тарас. Коли у Шевченка не було грошей, він позичав їх в Ускова. З ним удвох вони займалися фотографією. Книжки і все, що потрібне для малювання, присилали Шевченкові його далекі друзі на ім'я Ускова, і через нього ж він листувався.
Офіційне повідомлення про звільнення Шевченка надійшло до коменданта 21 липня 1857 року, і Усков, не чекаючи з Оренбурга указу про відставку Шевченка, видав йому на свій страх і ризик пропуск аж до Петербургу.
Ввечері 2 серпня Тарас Григорович виїхав із форту Олександровський, напучуваний найкращими побажаннями людей, які щиро його любили. А невдовзі після цього землянку в саду вони дружно і не без гордості стали називати Шевченковою.
2. Кохання і розпач поета
Повернувшись у Петербург із заслання, Тарас Григорович, як згадує Наталка Полтавка (псевдонім письменниці Надії Забіли), частенько бував у їхньому домі. У 1860 році пані Карташевська, виїжджаючи за кордон і не бувши особисто знайома з їхньою сімєю, дуже просила через свого брата пана Макарова матір письменниці Надію Михайлівну прийняти до себе на час її відсутності дівчину, кріпачку Ликеру, котру вона привезла з України і тепер боялась саму покинути у Петербурзі. Надія Михайлівна довго вагалась, побоюючись брати на себе таку велику відповідальність і не бажаючи мати в своєму домі чужої слуги, а потім таки згодилась прийняти сироту до себе.
Ликера з першої ж пори показалась Надії Михайлівні дівчиною лінивою, нечепурною і дуже легковажною. Вставала вона вранці пізніше всіх, нічого у кімнатах не робила, і тільки одно — усе вишивала якісь лиштви, що немовби їй загадала її пані. Ходила вона завжди невмита, з чорною шиєю і нечесаними косима; проте була украй кокетливою і любила красуватись своїм тонким, гнучким станом, задля чого надівала шнурівку під вишитою сорочкою, і заводила любовні інтрижки з сусідськими лакеями, що таскали у кишенях їй на гостинець жарену дичину.