А чи було щирим зізнання Тараса Григоровича відносно Бога?
Відректися від Бога — найстрашніший гріх для віруючого. Шевченко гнівив і навіть відрікався від Бога заради свого рідного народу. Він просив Божої милості не для себе. Він гнівив Бога і не боявся гнівити, брав гріхи народні на свою душу і не боявся брати, бо йшов завжди слідом Ісуса Христа, який також не боявся взяти гріхи людські на свою душу і навіть постраждати за них.
Пройшло майже п'ять років після написання "Заповіту". Тарас Григорович, важко хворіючи, так і не встиг дочекатися надання "волі" своєму народові, хоч і залишалось для цього зовсім мало часу. В помешканні поета, що було неподалік академічної церкви, 9 березня 1861 року він помирав. Настала свята неділя. В його скромну оселю долинали так любимі ним звуки церковного хору, що заповнили єство і душу знесиленого Кобзаря, якому вже ніхто нічим не міг допомогти. Він відходив у вічність.
Наступного дня мав розпочатися Великий піст, а Шевченка вже не стане. До нього поспішатимуть друзі. Принесуть ранковий номер газети "Петербургские новости", в якій був надрукований "Маніфест" про скасування кріпацтва в Російській імперії. Як же поет його ждав! І не дочекався лише кілька годин. Документ був готовий ще за тиждень до смерті Шевченка, але цар звелів оголосити його тільки в перший день Великого посту, щоб селяни святкували скасування кріпацтва не в шинках, а в церквах. Друзі покладуть ту газету під саван у домовину і занесуть її до церкви. Після останньої його земної ночі учні академії у супроводі багатотисячного натовпу людей понесуть поета на Смоленське кладовище і поховають. Душа ж його відлетить у Космос, "полине" до Бога і буде молитися, як написав Тарас Григорович в такому суперечливому "Заповіті".
Минуло майже півтора століття...
Україна здобула незалежність. Стала Державою. Пам'ятає всіх, хто жертвував своїм життям заради її майбутнього. Пам'ятає і вшановує вона також і свого геніального сина Тараса Шевченка, який аж ніяк не очікував, що на його землю — землю українців — замахнеться зі зброєю в руках жадібний до наживи "старший брат" із Росії, який нізащо не хоче змиритися із отриманою "волею" нащадками Тараса. І знову лунають пророчі і призивні слова поета із його "Заповіту" .
Господи, будь милостивий нам, грішним потомкам Шевченка, і настав на добрий розум наших кровожерливих ворогів.
І ЩЕ ДЕЩО ІЗ ЖИТТЯ ШЕВЧЕНКА
Був момент, коли мені здавалося, що оця невеличка книжечка уже повністю закінчена. І вже кілька днів знаходилася у видавництві. Та раптом виникла потреба зробити до поданої біодовідки автора його сучасний фотопортрет. Тому й опинився я в салоні, де зустрівся з фотографом Василем Мицюком. Довідавшись, для чого мені потрібне художнє фото, він заявив, що і його неабияк цікавить Шевченко. Тож невдовзі виніс мені з підсобного приміщення салону копію фотографії з стародавнім надписом рожевими літерами "Землянка Шевченко. Форт Александровск". Так я вперше побачив землянку, в якій, судячи по тексту напису, перебував поет і вперше почув про форт Олек-сандрівськ. До цього я знав лише, що більшість років свого заслання Тарас Григорович відбував рядовим солдатом у Новопетровському укріпленні. Тож зроблена більше ста років тому світлина мене вельми зацікавила. Почались пошуки хоч якоїсь інформації про невідому мені досі землянку поета. І я радий, що вони увінчалися успіхом. Таки знайшов коротке повідомлення про неї. І лише в книзі "Спогади про Тараса Шевченка". Причому знайшов не тільки згадки про зняту землянку, а й про дещо інше. Тож спішно вирішив доповнити готову до друку свою книгу. Думаю, що шанувальники видатного українського поета відшукають у знайдених мною фактах з життя Шевченка щось нове й не позбавлене певного інтересу.
1. Останні у вигнанні роки поета
Як відомо, Тарас Григорович Шевченко був засланий на десять років рядовим солдатом до Оренбурського корпусу (в Орську фортецю). На вироку, засуджуючім його, цар Микола власноручно написав, що Шевченку забороняється "писати і рисувати" — от тим-то й пильнували його зразу, щоби собі цього всього не позволяв. Але військові керівники, яким доручалась організація різних експедицій, відчували раз по раз негайну потребу в маляреві і з дозволу корпусного начальника часто брали Шевченка з собою, який користувався значною свободою і до служби його не залучали. Тож якийсь злий чоловік подав на Тараса Григоровича донос до Петербургу. Було призначено слідство і Шевченко просидів цілий рік у тюрмі разом з розбійниками. Після чого, внаслідок наказу зі столиці, його було заслано як солдата до форту Олександровський (Новопет-ровська фортеця на східнім березі Каспійського моря). Тож служив Шевченко в Уральському лінійному батальйоні, що стояв у Новопетровському укріпленні для захисту російських кордонів від нападів диких киргизів, під начальством коменданта, підполковника Антона Маєвського, який дуже любив поета і навіть приймав його у себе дома, коли був сам. Під час перебування Шевченка у кріпості він іноді малював. Жив у казармі, але завдяки турботі лікаря, який високо цінував талант Тараса Григоровича, мав окрему койку і на гірничі роботи його не посилали; в строю він завжди стояв у задніх рядах першим з лівого флангу. Більшість служивих любили поета, але унтер-офіцери недолюблювали привілейованого солдата, вважали його поганим рядовим і не цінували, певна річ, як поета і художника.
І ось у 1853 році комендантом Новопетровського укріплення призначили майора Іраклія Ускова. Як згадує в своїх споминах дочка Ускова Наталія, з прибуттям до Но-вопетровського укріплення батька суворе поводження з Шевченком припинилось (ще в Оренбурзі, коли стало відомо про нове призначення батька, його просили добрі люди зробити все можливе для полегшення долі Тараса Григоровича). Перша зустріч Ускова з Шевченком відбулася на плацу, коли чини укріплення представлялись новому комендантові. Усков знайшов Т.Г. Шевченка у жалюгідному стані: надто суворо поводилися з ним безпосередні начальники. Не минуло й кілька днів після цього, як Тарас Григорович знайшов тепле співчуття і найщиріший прийом в Ускових.