— Я вже не заручена його, спасибі Богу! — радісно відказала Ликера і тут оповіла матері, що трапилося між ними.
Тарас, прийшовши до неї так, як і завжди, побачив в її кімнаті страшенний безлад: у графині вода не перемінена —аж застоялась, на столі потьоки води, тут же лежать гребінець з вичесаним волоссям і покинуті брудні панчохи, постіль неприбрана, хата неметена.
— Він так і кинувся до мене з кулаками, — оповідала далі Ликера, — та як закричить на мене: "Я не хочу такої!.. Мені не треба такої жінки!.. " А я й собі кажу: "І мені такого чоловіка не треба! — старий та поганий!.. " — та й вийшла з хати.
Після цього Шевченко вже нічого про ту сварку з Ли-керою не говорив, тільки казав, що то "гадость" (гидкість), "мерзость" (погань), він тільки просив її, щоб вона була чепурна, і що він "не видержав".
Але все-таки, як би там не було, не може бути, щоб Шевченко покинув свою заручену тільки через її неохайність?.. Йому ж давно було відомо, що вона нечепурна і між ними через те траплялись сварки; проте все-таки він не кидав її!.. Скоріше його вразили у саме серце жорстокі слова Ликери: "І мені такого чоловіка не треба! — старий та поганий!" Йому тільки тепер відкрилися очі, він тільки тепер вперше побачив, що вона його не любить. І йде за нього лише через вигоду, — і він "не витримав" — не видержав, бо любив, любив і покидаючи її.
Ніхто тоді з приятелів поета, почувши про розрив женихання, не здогадувався, який вплив матиме він на фізичне і моральне здоров'я Тараса...
До того ж, виявилося, що Ликера майже весь свій скарб таємно перевезла до Карташевських і там комусь із слуг дала його переховати. Вона, як була ще на квартирі, то хвалилась своїй хазяйці, що от, мовляв, перевезу речі і покину його (Шевченка).
Речі від Ликери відібрали.
Тарас написав моїй матері сердечне письмо, де він кається, що відразу не повірив їй за Ликеру, називав її рідною матір'ю, що бажала йому тільки щастя.
Тим часом мати, бажаючи розвідати всю правду, написала Тарасові, щоб він прийшов до нас і розповів, як було діло.
Він відповів, що згоден на це, і призначив час зустрічі, тільки з тією умовою, щоб і Ликера була присутня.
Шевченко приїхав своєчасно. Мовчки поздоровався до всіх і мовчки, похмурий, став ходити вздовж по кімнаті.
В кінці він затримався і коротко сказав:
— Нехай увійде!..
Мати догадалась і покликала Ликеру.
Вона несміливо увійшла в хату та й стала коло порога.
— Ходи сюди, Ликеро! — озвався до неї Тарас. Страшно бліда, уся тремтячи, тихо підступила вона до
нього, опустивши додолу очі.
Шевченко важко положив їй на плечі руку і глухим, невиразним голосом спитав:
— Ликеро, скажи правду, чи я коли вільно обходився з тобою?
— Ні... — тихо, понурившись, відповіла вона.
— Чи, може, я сказав тобі коли яке незвичайне слово?
— Ні. — була та ж сама відповідь.
Тут відразу Тарас, впавши у страшну лютість, підняв догори руки, затупав ногами і не своїм голосом крикнув:
— Так убирайся ж ти од мене, бо я тебе задавлю!.. (Ликера прожогом вискочила з хати). Усе оддай мені!.. Усе оддай!.. До нитки оддай!.. І старих, подраних черевиків я тобі не подарую!..
Усі, глибоко вражені цією сценою, сиділи немов прикипівши на місці і ніхто — ані пари з уст.
Шевченко, тяжко збентежений, пройшовсь кілька разів по кімнаті, потім мовчки стиснув всім руки і теж мовчки, не вимовивши ні словечка, поїхав додому.
Так закінчився його роман. Таким був крах його кохання. Блиснула було йому ясна зірочка у кінці його трудної, темрявої дороги, та й згасла. Тільки більше жалю йому наробила... Скільки здоров'я забрала?!
Поет був у розпачі. Він не знав ще тоді, не надіявся, що невдовзі йому засвітить інша зоря, нова зоря — вірна йому Анна Шарікова із Луги.
І вона таки засвітилась! Та, на жаль, на те радісне світло Тарасу довелось дивитися недовго.
Чудовий золотий годинник, якого він незабаром купить, буде невпинно відлічувати останні години і останні хвилини такого важкого земного життя свого хазяїна-генія.
І пам'ятники Тарасу Григоровичу Шевченку з'являться не тільки в його ріднесенькій Україні, а й в усьому світі.
САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ
(новостворена пісня)
Слова Тараса Шевченка
Музика Івана Михайловського
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
ІСТОРІЯ НОВОСТВОРЕНОЇ ПІСНІ НА СЛОВА ШЕВЧЕНКА
Пам'ятаю, як після Другої світової війни (десь у 194546 роках) ми, дітлахи нашої сільської вулиці, часто сідали травневим вечором на низеньку кам'яну огорожу обійстя сусіда Ніколаєва і мимоволі слухали музику хрущів, яких тоді було видимо-невидимо та які безвідмовно шугали сюди-туди, сюди-туди. І саме в той час ми уважно прислухалися до українських народних пісень, що доносилися до нас аж з-під села. Співали їх, повертаючись з поля пішки або ж підводами, голосисті колгоспниці. Ми, хлопчаки, були зачаровані і музикою хрущів, і піснями наших нень, яких, зголоднівши, неабияк очікували додому. Чомусь тоді нам мало думалось про мам, що після денної виснажливої праці на полі вони ще мали вдома подоїти корів, зварити вечерю, випрати та прибрати в оселі.
Коли ж я підріс і став школярем, то до душі мені вельми припав вірш Т.Г. Шевченка "Садок вишневий коло хати". Він був і про мене, і про мою маму, і про наш садок, і про те, як я пізно ввечері нерідко сідав на дерев'яну лавочку під хатою, покритою соломою, біля куща жасмину і з неабияким апетитом ласував подану матусею варену (ще гарячу!) картоплю з коров'ячим молоком — мою найсмачнішу страву на все життя. Але напам'ять я того вірша тоді не знав.