Ш вейцер. А тим часом... Кажи далі! Я вже почуваю, чим тут пахне.
Косинський. Там я просидів цілий місяць і не розумів, як це могло трапитись. Мені страшно було за мою Амалію, яка з тривоги за мою долю щохвилини могла вмерти. Нарешті, з'явився перший міністр двору, в найсолодших висловах привітав мене з установленням моєї безвинності, прочитав мені наказ про звільнення і вернув шпагу. Я в захваті лечу до свого замку, в обійми моєї Амалії... Вона зникла. її забрали опівночі, ніхто не знав куди, відтоді й чутки про неї нема. Враз наче блискавка мене осяяла, я мчу до міста, розпитую при дворі — на мене витріщають очі, ніхто не відповідає... Кінець кінцем я знаходжу її в палаці за потаємними ґратами,— вона кидає мені записку.
Швейцер. Я ж так і говорив.
Косинський. Смерть і пекло! Вона писала: їй запропонували на вибір — або побачити мене мертвим, або стати полюбовницею князя. У боротьбі поміж честю й коханням вона вибрала останнє, і (сміється) я буїв урятований!
Швейцер. Що ж ти тоді зробив?
Косинський. Я стояв мов громом приголомшений... Кров! — було першою моєю думкою, кров! — останньою. З піною на устах прибігаю я додому, вибираю тригранну шпагу і стрімголов лечу до міністра двору,— адже тільки він", тільки він був клятим звідником. Мене, мабуть, помітили, як я ще був на вулиці, бо, коли я ввійшов, усі двері були міцно зачинені. Я шукаю, розпитую; він поїхав до князя, відповідають мені. Я мчу прямо туди — його там і не бачили. Я повертаюсь назад, виламую двері, знаходжу його і хочу вже... коли раптом п'ятеро чи шестеро слуг вискакують із засідки і виривають у мене шпагу.
Швейцер (тупаючи ногою). І йому все минуло, і ти пішов, впіймавши облизня?
Косинський. Мене схопили, обвинуватили, засудили як карного злочинця і з ганьбою — зауважте собі, з особливої ласки! — з ганьбою вигнали за кордон. Мої маєтки дісталися
в подарунок міністрові, моя Амалія залишилася в кігтях тигра, сумує й нудиться життям, тоді як моїй помсті доводиться постувати і згинатись під ярмом деспотизму.
Швейцер (встає, гострить шпагу). Це вода на наш млин, отамане! Тут є що підпалити!
Моор (що досі схвильовано ходив вперед і назад, швидко обертається до розбійників). Я повинен її бачити... В путь! Забирайте все!.. Ти залишаєшся, Косинсвкий!.. Пакуйтесь швидше!
Розбійники. Куди, що?
Моор, Куди? Хто питає — куди? (До Швейцера, гнівно.) Ти, зраднику, хочеш затримати мене? Але клянусь небесною надією...
Швейцер. Я зрадник? Іди хоч у пекло, я піду за тобою.
Моор (кидається йому на шию). Братнє серце! Ти підеш за мною... Вона плаче, вона нудиться життям! В путь! Швидше! Всі — у Франконію! Ми повинні бути там за тиждень...
Виходять.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
ЯВА ПЕРША Сільська місцевість біля замку Моорів" Розбійник Моор, Косинський — віддалік.
Моор. Іди вперед — доповіси про мене. Ти ж усе пам'ятаєш, що треба сказати?
Косинський. Ви граф фон-Бранд, їдете з Мекленбурга, я — ваш стайничий... Не турбуйтесь, я добре зіграю свою роль. Прощайте! (Виходить.)
Моор. Привіт тобі, рідна земле! (Цілує землю.) Рідне небо! Рідне сонце! І ви, лани і пагорки, струмки і ліси! Всім серцем, всім серцем вітаю вас! Як солодко повіває повітря з гір моєї вітчизни! Який запашний бальзам струмите ви назустріч бідному втікачеві!.. Елізіум! Поетичний світ!.. Зупинись, Моор! Твоя нога вступає в священний храм. (Підходить ближче.) Глянь, он і гнізда ластівок на подвір'ї замку, і хвіртка в сад! ї цей куточок біля тину, де ти так часто спостерігав і дражнив ловчу сову А там, внизу, левада, де ти, герой Олександр, вів своїх македонян в> атаку під Арбелами 2, і поруч — порослий травою пагорок, з якого ти скинув перського сатрапа, а з висоти його маяв твій переможний прапор! (Усміхається.) Золоті весняні роки дитинства знов оживають в душі нещасного. Ти був тоді такий щасливий, так суцільно, так безхмарно радісний, а нині... Ось лежать руїни твоїх планів. Тут мав ти колись жити великим, видатним, всіма шанованим мужем... Тут мав ти вдруге
1 Ловча сова — приручена сова, навчена заманювати в пастку дрібних птахів.
2 Арбели — місто в Малій Азії, біля якого Олександр Македонський розбив перського царя Дарія (331 р. до н. ери).
пережити своє дитинство в квітучих дітях Амалії... Тут!.. Тут мав ти стати куміром свого народу, але злий ворог людський насміявся з тебе! (Здригнувся.) Навіщо я прийшов сюди? На те, щоб відчути себе в'язнем, якого брязкіт залізних кайданів розбудив од мрій про свободу?.. Ні, я повернусь назад до моїх злиднів! В'язень уже забув про денне світло, але мрія про свободу майнула над ним, наче блискавка вночі, і навколо стало ще темніше... Прощайте, рідні долини! Колись ви бачили Карла хлопчиком, і цей хлопчик був щасливий... Тепер ви бачите мужа, і цей муж сповнений розпачу. (Швидко обертається і йде в глиб місцевості, але раптом зупиняється і сумно дивиться на замок.) Не побачити її, жодного погляду... коли тільки один мур відділяє мене ©ід Амалії... Ні! Я повинен бачити її, повинен бачити його... хоч би це й пошматувало мені серце! (Вертається.) Батьку, батьку! Твій син близько... Геть від мене, чорна димуюча кров! Геть, порожній, моторошний, жахливий погляд смерті! Хоч на цю годину дай мені спокій... Амаліє! Батьку! Твій Карл близько! (Швидко йде до замку.) Муч мене, коли прокинеться день, не відступай від мене, коли настане ніч, терзай мене в жахливих снах! Тільки не отруюй мені цієї єдиної радості! (Зупиняється біля брами.) Що це зі мною? Що це, Моор? Будь мужчиною!.. Смертельний страх... жахливе передчуття... (Входить.)
ЯВА ДРУГА
Галерея в замку.
Розбійник Моор і Амалія входять.
Амалія. І ви сподіваєтесь пізнати його портрет серед цих картин?
Моор. О, напевно! Його образ живе у мені завжди. (Оглядає портрети.) Це не він.
Амалія. Вгадали!.. Це родоначальник графського дому, він дістав дворянство від Барбаросси якому він служив у морських походах на піратів.
Моор (усе ще біля портретів). Цей теж не він... І цей не він... так само і т о й... Його тут немає.
Амалія. Невже? Подивіться краще! Я думала, ви знаєте його...
Моор. Батька рідного я знаю не краще! Ось цьому бракує лагідної риски біля уст, що по ній можна було його з тисячі впізнати,— це не він.