1 Барбаросса (італ.— "рудобородий") — прізвисько німецького імператора Фрідріха І (1152—1190), який здійснив п'ять грабіжницьких походів в Італію.
Амалія. Ви мене дивуєте. Як? Вісімнадцять років ви його fie бачили, і все ще...
Моор (зашарівшись, швидко). Ось він! (Стоїть мов гро-мом прибитий.)
Амалія. Прекрасна людина!
Моор. Батьку! Батьку! Прости мені!—Так! прекрасна людина! (Витирає сльози.) Божественна людина!
Амалія. Здається, ви дуже ним турбуєтесь ?
Моор. О, це прекрасна людина!.. І його вже нема?
Амалія. Нема! Так зникають кращі наші радощі... (Торкається його руки.) Любий графе, не зріє щастя в підмісячному світі.
Моор. Так, це правда, це правда... Але коли в и встигли набути такого сумного досвіду? Адже вам і двадцяти трьох років нема?
Амалія. Я вже набула цей досвід. Все для того живе, щоб у смутку померти. Ми прагнемо й здобуваємо лише для того,, щоб зазнати болю втрати.
Моор. Ви вже втратили когось ?
Амалія. Ні... так... ні... Ходім далі, графе?
Моор. Чого так швидко?.. Чий це портрет отам праворуч.1 У нього, здається, таке сумне обличчя.
Амалія. Ліворуч — портрет графового сина, теперішнього господаря замку... Ходім, ходім далі!
Моор. А цей портрет, праворуч?
Амалія. Ви не хотіли б піти в сад?
Моор. А цей портрет праворуч?.. Ти плачеш, Амаліє?
Амалія швидко виходить.
Вона мене любить! Вона мене любить!.. Як вся вона захвилювалась, як побігли їй по щоках зрадливі сльози! Вона любить мене!.. Нещасний, чи вартий ти цього? Чи не стою я тут, як засуджений перед плахою, що загрожує йому смертю? Чи не та це софа, на якій я, обнімаючи її, поринав у хвилі раювання? Чи не рідні це батьківські покої? (Схвильовано дивиться на батьків портрет.) Ти... ти... твій погляд полум'ям палає... Прокляття, прокляття, тлін!.. Де я? В очах темніє... Гнів божий! Я, я вбив його! (Вибігає.)
Франц фон-Моор.
Франц (у глибокій задумі). Геть від мене цей образ! Геть, боягузе малодушний! Чого тремтиш ти, і перед ким? Чи не здається мені за всі ті недовгі години, протягом яких граф блукає в цих стінах, наче якийсь шпигун пекельний крадеться за мною по п'ятах... Я десь бачив його! Є щось величне і таке знайоме в його дикому, засмаглому обличчі, що мене аж дрож про-
"має. І Амалія до нього небайдужа. Чи не дарує вона йому пристрасні, томні погляди, на які завжди така скупа для всіх? Хіба не бачив я, як вона крадькома зронила кілька сльозин у вино, яке він за моєю шиною так жадібно випив, наче хотів і келих разом проковтнути? Так, я бачив це, на власні очі бачив у дзеркалі. Ой, Франце, стережись! За цим ховається якась потвора, загибеллю вагітна. (Допитливо вдивляється в портрет Карла.) Така ж довга гусяча шия. Такі ж чорні вогнисті очі... Гм, гм!.. Такі ж темні, густі, навислі брови... (Раптом здригнувшись.) Злорадне пекло! Чи не ти насилаєш на мене це передчуття? Це — Карл!.. Так, тепер його риси немов оживають передо мною... Це він, дарма що на ньому маска! Це він, дарма що на .ньому маска!.. Це він... Смерть і прокляття! (Швидко ходить вперед і назад.) Чи на те просиджував я ночі... чи для того зсовував я скелі, зарівнював провалля? Чи на те повстав я проти всіх інстинктів людських, щоб цей бродяга неприкаяний порвав своєю незграбністю мої майстерно оплетені сіті?.. Обережніш, обережніш! Лишилось тільки дрібницю доробити... Я й без того вже по самісінькі вуха вгруз у смертні гріхи, і безглуздо було б пливти назад, коли покинутий берег залишився так далеко. Нема чого й думати про повернення! Саме б милосердя пішло з торбами, а безмежні жалощі вкрай збанкрутували б, якби вони надумали простити мені мої провини. Отже, вперед, як годиться мужчині! (Дзвонить.) Хай забирається він до праотців, і тоді вже приходить,— мертві мені не страшні!.. Даніелю! Гей, .Даніелю! Чого доброго, вони і його підбурили проти мене! В нього такий таємничий вигляд.
Д а н і е л ь входить. Д а н і е л ь. Що накажете, мій пане?
Франц. Нічого. Піди і наповни цей келих вином, тільки швидко!
Даніель виходить.
Стривай, стариганю, я тебе впіймаю! Я так пильно дивитимусь тобі в вічі, що твоє сторопіле сумління й через машкару пополотніє!.. Він повинен умерти!.. Дурень той, хто кидає справу на півдорозі і гави ловить, чекаючи, що з того всього вийде.
Даніель з вином.
Франц. Постав сюди! Дивись мені прямо в вічі! Як у тебе трусяться коліна! Як ти тремтиш! Признавайся, старий, що ти зробив?
Даніель. Нічого, ласкавий пане, клянуся богом і моєю бідною душею!
Франц. Випий це вино!.. Що? Ти вагаєшся?.. Признавайся зараз же! Що ти вкинув у вино?
Даніель. Боже борони! Що? Я — у вино?
Франц. Отруту вкинув ти у вино. Хіба не зблід ти як сніг? Признавайся, признавайся! Хто тобі дав її? Чи ж не правда, граф, граф дав її тобі?
Даніель. Граф? Господи Ісусе! Граф не давав мені нічого.
Франц (хапає його за комір). Я душитиму тебе, поки ти не посинієш, сивий ти брехуне! Нічого? А чого ж ви усе стовбичите разом? Він, ти і Амалія? І про що це шепочетесь ви завжди? Признайся, які таємниці, які таємниці звірив він тобі?
Даніель. Це знає всевідаючий бог,— не звіряв він мені ніяких таємниць.
Франц. Ти ще будеш заперечувати? Які підступи ви замишляєте, щоб усунути мене з дороги? Хотіли мене сонного задушити, чи ж не правда? Під час гоління горло мені перерізати? Вином або шоколадом мене отруїти? Признавайся, признавайся! Чи, може, з ложкою супу вічним сном мене нагодувати? Не крийся! Я знаю все.
Даніель. Хай бог так у біді мені допоможе, як я не кажу вам щирої правди.
Франц. На цей раз я тобі прощаю. Але слухай, він, напевно, підсовував тобі гроші? Він стискав тобі руку міцніше, ніж це заведено? Ну, хоч би так, як стискають її старим своїм знайомим?
Даніель. Ніколи, мій пане.
Франц. Чи не говорив він тобі, наприклад, що знав тебе раніше? Що й ти повинен його знати? Що коли-небудь спаде за-зіса з очей твоїх, що... Як? Він нічого такого не говорив тобі ніколи?
Даніель. Анічогісінько.
Франц. Що деякі обставини затримали його... що доводиться часом надягати машкару, щоб підступити до ворогів своїх... що він хоче помститися за себе, жорстоко помстатися?
Даніель. Ні звуку про все це.