Сонце світило сторчовим промінням над головою Гапусі. І осики, і верби клали свою тінь по цей бік річки і на її плесо, і по той бік неї. І від того, що коло Гапусі і на всім лузі було страшно багато сонячного світла, то тіні і холодки були дуже густі, а по всім просторі лугу соковиті трави давали таку зелень із своєї вогкої тиші, що аж око ховалося у жмурки та у вїї. Навіть кульбабки та ще якісь високі жовті квітки з–понад трави не могли заспокоїти тихий крик кольорів лугової зеленини. І скрізь поміж вербами зелень і по їй жовті крапки квіток тяглися стихією життя до сонця і огортали Гапусю і її білу сорочку на колінах з червоною стрічкою коло підтички так, як і свою тільки що розквітлу товаришку–квітку. Було аж душно від тепла. І струмочки пари уставали з лугу аж до вершин осик і верб. А над ними горою ішов шум і тріпотало листя.
І враз Гапуся схаменулася і поклала сорочку на спідничку, а сама, не залазячи у воду, умилася. І розплела коси і витрусила їх знов. Та й заплелася, повернувшись спиною до річки і витягтися молоденьким станом до лугу. І нарешті наділа сорочку і спідничку. І помацавши рукою вузлик і оглянувши себе, швидко пішла понад річкою. Верби, осики і луг зійшлися їй клинком. І вона, виткнувшися із лугових чагарів, побачила перед собою станцію. Особливо добре помітила на станції коло дверей дзвінок, що виднівся відти гарячим блиском. І помітила праворуч на рейках два вагони, теж напечених південним сонцем. Було безлюдно, гаряче і тихо. І Гапуся рушила через гарячі рейки на станцію.
У станції було порожньо і заметено і пахло цигарковим димом, який раніше день при дні уїдався у стіни, у фарбу і в ослони. І тепер він пах і тими речами, які пройняв собою. У Гапусі стало стукати неспокійно серце. Вона сіла на ослін під стіною, що був там тільки один, і стала розв'язувати на підтичці вузлик. Хтось кашлянув. Кров ударила дівчині в голову, і запашіло лице. Але вона, і не глянувши у той бік, відкіля почувся кашель, мерщій розігнулася і побачила перед собою у стіні кватирку з жовтими дверцятами. Відти на неї дивився вусатий чоловік у чорному картузі з червоними кантами. А з–за вусатого визирало друге чоловіче лице, але безвусе. Гапуся зараз же встала, підійшла до кватирки і подала їм золотий червінець, і попрохала:
— Дайте мені, будь ласка, на Київ один квиток.
Вусатий узяв гроші, мовчки на їх подивився і подав молодшому із словами:
— Чи їх можна брати?
А той зразу, мабуть, керований тим самим почуттям, яким керувалася і Гапуся, коли була брала гроші на зуб, витяг з кишені ножик, розклав і попробував ним рубець монети. А потім витяг із кишені совєцький паперовий червінець і, передавши його вусатому, промовив:
— Це вона дала золотий… Дайте їй квиток і здачі.
А далі, повернувшися до Гапусі, спитався:
— Де це ти взяла такі гарні гроші?
— Це мої гроші… — відповіла дівчина. Та хлопець до неї звернувся:
— Ти незаможниця чи хазяйка?
— Хазяйка.
— А чого ж ти їдеш у одній сорочці у Київ та ще й боса?
Гапуся мовчала. Хлопець був у сірій кепці і в чорній сорочці навипуск. Вона була підперезана вузеньким ремінним пояском з білими бляшками на тім кінці, що звисав від пряжки вниз. Чорна сорочка була причепурена червоним самов'язом. Він дивився на Гапусю зацікавленими очима і знов спитався:
— А твій батько комнезам чи ні?
— Комнезам.
Він почув відповідь і засміявся, і знов промовив:
— Це мені подобається… І ти не боїшся сама їхати?
Гапуся мовчала. А тим часом вусатий видав їй квиток і здачі. І дівчина уже ні на кого не зважала, підійшла до ослона, сіла і, поклавши у пазуху квиток, почала лічити гроші. Але молодий вийшов до неї десь боковими дверима. Він був у чоботях і в синіх штанях. І підійшов до Гапусі та й знов своєї:
— Дівчино, на Київ ідуть не всі поїзди, а тільки один на добу. Через те сядеш тільки на той, на який я тобі скажу. Я теж їду на Київ. Будем їхати удвох та ще й у тихім закутку. Згода?..
Гапуся, зарожевлена і зніяковіла, і ніби обороняючись, насилу вимовила:
— Я ж купила квиток не в закуток, а туди, де й люди… Я хочу з людьми.
— Добре, їхатимеш із людьми… Але я тебе в дорозі відвідаю… Ти не будеш сердитися?
Гапуся мовчала. Тоді він їй сказав:
— Поїзд ітиме увечері. Не йди відціля нікуди, щоб я міг на тебе гукнути. Можеш тут ходити і сидіти, але не відходь із станції.
І пішов. Гапуся прослідила його очима, а потім, утерши вуста рукою, почала оглядати свою спідничку і рукава сорочки, ніби шукаючи тієї плями, яку відмила.
Вона себе не бачила, а якби бачила, то таки вдовольнилася б. Її біленька сорочка з чорно–червоною мережкою на рукавах мала вигляд чистенької та охайної. І спідничка уже не була пом'ята, а мала рівненькі складки аж від пояска до блідо–рожевих литок. І поясок, хоч і був шматком старого зеленого батькового пояса, але зараз облягав її стан сумлінно, не виявляючи стрьопів нігде. І кругленька її головка з синіми очима була обведена двома косами від потилиці понад чолом і робила дівчину такою милою, яку дід, побачивши, бажає притулити свою стару щоку до її обличчя, але знаючи, що цього не можна, зітхає і відвертається. А хлопець такий віком, як і вона, зараз же бажає запрохати її у піжмурки. А парубок то вже й думає, а який би то їй гостинець сподобався? І вона це завжди і дома почувала, хоч і не завжди дивилася у дзеркало і в шкляночку, притуливши її до якоїсь чорної матерїї. І зараз вона сиділа сміливіше, ніж тоді, коли увійшла у станцію.
І скільки часу вона так сиділа, невідомо, але сонце уже було зайшло за ті верби та осики, із яких вона вийшла до станції. І холодки від їх, упавши через рейки, досягали кінцями станційних вікон. І Гапусі ставало все сумніше і сумніше і через те, що вона чогось почала боятися отого хлопця з тонким очкуриком. Вона б могла й піти десь пошукати хліба, якби знала, де його можна купити. Могла б і походити десь за станцією і розважитися, якби не боялася того, що втратить поїзд. Бо хто його знає, чи пізнього вечора, чи раннього ітиме він на Киш.
Проходили якісь люди проз неї, але були мовчазні. Пройшов якийсь проз станцію і поїзд, не зупиняючись. І вона почала думати, що це той, якого їй і потрібно. І їй стало сумно так, що вона б і заплакала, якби не боялася того, що хтось побачить. І кілька раз той вусатий щось голосно до когось говорив, і вона думала, що це той з тоненьким очкуриком сидить коло його у засідці і дивиться на неї у якусь маленьку дірочку, а вусатий до його ото і обзивається. І вона не насмілювалася підійти до вусатого і спитатися, чи то не її поїзд пішов так швидко, що й не зупинявся на станції. І в той же час вона аж до тужу хотіла бачити того хлопця отуто десь близько, і їй було б легше, бо ж він їй сказав, що гукне на неї, як підійде поїзд… І в оцій плутанині почувань вона була ніби зв'язана або прив'язана до свойого місця, і тільки перехилялася з боку на бік, коли набридало у одній вистаті сидіти.