— Колись ви робили упорскування скаженим собакам і скаліченій скотині, щоб вони не мучилися. А тепер ми самі, як скажені собаки, потребуємо цього засобу… І ви вже мені простіть на цім світі, бо знаєте, як почав він нам добігати.
Коли він говорив, то закочена рука біліла супроти неба, і її худість випиналася на очі, неначе якась страшна непристойність. Тільки жила коло згину ліктя синіла таким кольором, як і волошка, яких так багато було на цій межі. Але ні… Мабуть, жила синіла страшнішим кольором, бо на чолі у фершала з'явилися краплі поту… І нарешті він прихилився до руки і так її на звисі і встромив шприцом у найсиніше місце. І Овсій Юхимович попрохав:
— Положіть мене так, щоб, коли я буду засипати, то щоб бачити і небо, і колоски… Щоб і сон мені такий приснився, як і те життя, що я прожив поміж оцими полями та нашими людьми…
І замовк. І фершал положив його і підклав під голову чоботи. І став над ним, тримаючи у руці порожній шприц, і тихо плакав. Бриль лежав за головою і за чобітьми у втомленого Овсія Юхимовича. І пройшло, Бог його знає, скільки часу, а фершал все стояв і дивився на лежачого, але, видно, він не ждав ніякого цікавого передсмертного явища. Видно, він був пришиблений таким спокійним і страшним випадком. Овсій Юхимович не сплющував очей і лежав, і дивився вгору, поперед себе. І фершал довго думав, що він живий. Але коли він нарешті узяв руку в лежачого за живчик, то відчув тільки німу тишу уже неживого тіла. І швидко він мертвому розкотив рукав на лівій руці і вирівняв її уздовж піджачка. А праву руку зігнув так, щоб долоня покривала серце. І потім скинув свою кепку і, трошки ще постоявши, пішов межею до села. А шприц його все ще був у лівій руці. І тільки коли він згадав, що люди своїм мертвим сплющують повіки, то зараз же сквапно сховав свій шприц, надів кепку. Йому було важко. І в його виникло питання про своє становище. А що ж далі?.. А далі, він це добре знав, що ні в кого не буде підстав у його відібрати аптечку. І свідомість про це сповняла його певності, і він пішов швидше… Ну, що ж? Всяк буває на світі.
І увійшов він у село, і побачив, як із церковної дзвіниці злетіли чотири ворони і полетіли понад селом. Саме в цей час сонце сідало, і від хатів, і від дерев, і від бур'яну тіні видовжувалися, неначе пальці тієї тьми, що втягала в свою середину обкладене вечірньою міддю сонце.
Розділ дев'ятий
Гапуся у мандрах
Гапуся у Брусовім березі тітчиними ножницями відрізала у Вигри на чолі вузлик і, віднісши ножниці назад, справилася до Онопрейовича. Він її вислухав і кілька разів перепитався, де саме сидить Брус, і, промовивши слово "добре", став мовчки дивитися у шафу, яка стояла перед ним відчинена. Гапуся ще раз його спитала, чи ж він піде. Але фершал і тепер нічого їй не відповів, а тільки зітхнув важко і дивився у свою шафу. Гапусі стало чогось страшно, і вона, вимовивши: "Оставайтеся здорові", швиденько вийшла з хати. І вже як ішла, то ввесь час прислухалася, не оглядаючись, чи не доганяє її Онопрейович. І висмикнулася вона аж на Рохмистрівський шлях. І пішла на станцію Ладимирку без шматочка хліба, а тільки з червоним вузликом у руці. Вона боялася іти межею на Цвіткове, бо треба було мандрувати поміж високими хлібами і страшно було б дивитися на боки, щоб не привидівся старий Брус, який казав їй переказати синові, що він умер. І вона уже собі й гадала, що, може, він таки і вмер. І, може, він схоче на неї гукнути із того світу. І це було б так страшно. І вона пішла широким Рохмистрівським шляхом, яким, кажуть, колись і чумаки ходили. А вузлик не розв'язувала і не дивилася в його. Їй було страшно: ну що як там нічого немає?
І почало їй смеркатися аж напротів Шохинового майдану. І вона звернула із шляху, і пішла до куцівської пшеничної скирти ночувати. І вузлик свій поклавши у пазуху, і видряпавшись на самий скиртин верх, зарилася в солому і швидко заснула. І прокинулася тільки аж тоді, коли почула коло себе шелест. І виткнула вона із соломи голову, і побачила, як спурхнули дві галки і полетіли у степ. Сонце із–за Рохмистрівського ліска саме витикалося. І вона сквапно встала і обтрусилася від соломи, і обібрала косенята від остюків, і, заплівши їх знов, зійшла із скирти, що була від нічної роси вогка. І чогось із пазухи витягла свій вузлик, і тримаючи його у правій руці, зійшла на шлях та й пішла й пішла. Тільки коли якесь вантажне авто чи хура її наздоганяли, то вона сходила з дороги далеченько в поле, стискуючи тісніше у жмені вузлик. А коли минали, то вона знов верталася на шлях і простувала далі, а у вузлик все–таки не дивилася.
А як проходила вона проз Рохмистрівську лікарню, то спитала одного чоловіка, що сидів на возі коло тину, а біленькі його конячки, випряжені, їли з воза:
— Чи далеко ще до Ладимирки?
А чоловік їй показав шлях пужелнцем і промовив:
— Недалеко. Он туди просто й просто. Нігде не зминай і дійдеш аж до станції.
І Гапуся пішла. Минула гайок і увійшла в яр. Там була річка і через річку місток. Вода текла направо дуже соковитим лугом. А над нею на диво ще росли великі верби і незграбні осичини. І почула вона чмихання паротяга і шум потяга, і нарешті гудок. Одначе поїзда не видно було, бо осики та верби були дуже високі та густі. Над річкою у високій траві позначалася стежка тим, що вона мала трошки нижчу траву, ніж та, що росла з боків. Так колись було на всіх українських лугах і над всіма річками.
Людей на лузі не видко було, тільки сороки перелітали з дерева на дерево і скрекотали. І підійшла вона до зарінка з широким чистим плесом у широких затінках верб. І глянула Гапуся у воду, і зупинилася, і взялася лівою рукою за вербу. Та й побачила, що її сивенька спідничка пом'ята, а на лівім рукаві сорочки, коло мережки, жовта пляма. Це її вразило, і вона ногою похилила високу траву і сіла коло неї. І аж тепер розтулила праву жменю з червоним вузликом, бо відчула, що болять пальці. Вони аж пограбіли. І розв'язала зубами і лівою рукою вузлик, і розгорнула його на коліні. І заблищав золотий червінець. І вона його взяла на зуб. Спробувала. І закотила підтичку своєї сорочини, і зав'язала гроші у підтичку з правого боку. Полотно не було грубе, і вузлик вийшов не дуже великий. А потім вузлик вона обвила тією стрічкою, у якій раніше були гроші, і теж зав'язала. І тепер вузлик здавався маленькою лялькою, похожою на ті ляльки, якими в селі бавляться маленькі дівчатка. Після цього скинула спідничку, простелила її на стежці і ввірвала скрутень трави, умочила її у воду, і побризкала спідничку. А потім склала її до ладу і складену поклала на траву та й сіла на неї… Посидівши трошки і оглянувшись навколо, і не помітивши нікого, вона скинула і сорочку і лишилася в образі русалки. А потім звелася навколішки, взяла нижчий край сорочки з вузликом між ноги і почала над плесом віджимати рукою жовту пляму з рукава. Пляма зразу подалася, бо була з пилу, який пристав до сорочки ще на скирті, мабуть, через те, що рукав був тоді вогкий. Від прання і сорочка замочилася, і дівчина тоді випрала її всю. І викрутивши добре, сіла знов на спідничку, а сорочку розстелила на своїх колінах. Та й застигла над чорним плесом у Ладимирському яру.