Ротонда душогубців

Страница 36 из 90

Тодось Осьмачка

І враз вона почула те, чого ніяк не сподівалася. Вусатий чоловік із кватирки почав на неї гукати:

— Дівчино, дівчино!.. Ти спиш?.. Уставай та йди надвір. Зараз прийде твій поїзд. Він стоятиме тільки хвилину… А свій квиток тримай у руках. Як тебе спитають, то ти покажи, а як братимуть, то ти віддай. Через дві хвилини поїзд буде тут.

Гапуся схопилася і була така схвильована, що тільки те й зрозуміла, що треба квиток у руці тримати та треба зараз виходити із станції. А куди ж дівся той з тоненьким очкуриком, то й хто його й знає. Проз неї пройшов вусатий і дуже дрібно задзвонив у той дзвінок, що висів коло дверей. І почувся гуркіт і шум, і загущали перед Гапусею рейки. Вона стояла на пероні, і вусатий знов до неї обізвався:

— Не наближайся до рейок. Стій там.

Гапуся стояла. І підійшов поїзд, гуркаючи по рейках і котячи під собою важкі великі колеса, шипіння і рух, і блиск заліза. І довгий хвіст диму з паротягового виводу ліг на осики, верби і небесну далечінь. І гучний шип і свистіння пари било вгору неначе з могутнього джерела.

І дівчина рушила до вагона, аж їй назустріч вискочив з його по східцях кондуктор і простяг до неї руку:

— Квиток?

Гапуся розтулила жменю. І кондуктор, углядівши там його, показав рукою на двері. І вона швидко видерлася по східцях у сінці вагона і там стояла. І знов задзеленчав дзвінок на станції. І поїзд рушив, збільшуючи і збільшуючи ходу. І вітер завівав у сінці дужче і дужче. А гуркіт поїзда аж лящав у вухах.

І появився кондуктор із другого вагона і, побачивши Гапусю, спитався:

— Ти чого тут?

— Я іду у Київ… Ви мене пустили… Ось мій квиток.

— Тут не можна стояти. Іди у вагон.

І відчинив двері, і впустив поперед себе дівчину. У вагоні від дверей до дверей не видно було нікого. І вона рушила іти вперед між вікнами і розгородками для сидінь, але кондуктор їй звелів:

— Сідай тут.

Вона повернулася до його і подивилася, куди він показував пальцем, і туди й зайшла, і сіла скраю на дерев'яний ослончик. Кондуктор пройшов далі, а дівчина почала роздивлятися. Напротив неї теж на ослончику сиділо три жидівки, а поруч з нею коло столика при вікні сидів жид. Коли вона увійшла, то вони щось почали були говорити між собою по–своєму. А потім одна й звернулася до дівчини:

— Ти далеко ідеш?

Гапуся подивилася на неї і мовчки відвернулася. У неї почався острах від свого сусідства. Вона не раз чула удома, що жиди разом з кацапами виробляють з людьми, аби тільки їх швидше загнати в комуну. Вона не допитувалася, чи все те правда, що люди говорили про жидів, а тільки бачила і чула, як люди ненавиділи комуни. І зараз вона почала боятися, щоб її силою не взяли глядіти жидівських дітей. І силкувалася у їх бік не дивитися, а тільки дивилася у віконце з лівого боку у стіні та ще на двері. Поїзд дуже швидко пролітав проз хати, ліси, поля і луги. І вона чула, як від швидкого руху пісок, зірваний вітром, лускотів об шибки вікон. Але коли доводилося поїздові ставати, то вона не могла утриматися, щоб не глянути направо у вікно, коло якого сидів жид. І через те вона помітила, що і він був так само удягнений, як і той парубок, що їй розміняв Брусового червінця. І цей був у чоботях і в синіх штанях і підперезаний вузеньким очкуриком з біленькими бляшками на тих кінцях, що звисали. Тільки й того, що на жидові верхня сорочка була біла–біла. І він так само був і молодий. І їй тепер добре пригадалося, що і Маздигін так само удягається. І що Маздигін є чекіст і партком і що люди його бояться. І їй уже стало моторошно від однієї цієї свідомості. І вона уже була певна, що і той є чекіст, який їй міняв гроші. І в неї виникла думка, що, мабуть, і той "вусатий", і тутешній кондуктор боїться його так, як і люди бояться Маздигона. Бо чекісти тільки на те у Совєцькій власті, щоб людей дурити і вбивати, і на Ладимирці, хоч і сказав чекіст, що її гукне на поїзд, але гукнув тільки вусатий.

І Гапуся почала пильно придивлятися до тих хатів, що пролітали проз вікна вагона. І помітила, що всі вони під стріхами і з білими вікнами, і такі ж ласкаві, як і в їхньому селі. І хоч вона знала, що тут скрізь Україна аж до Києва, і що Київ теж є Україна, але вона сказала сама в думці:

— Це ж Україна!

І полегшено зітхнула. Вона рішила, як стане поїзд, вискочити із вагона і піти в село, і розпитати шлях на Київ, та йти туди пішки. І зараз же відчулося, що дуже хоче їсти. І ковтнувши слину, нашорошилася ждати, коли стане поїзд.

І як навмисне, враз відчинивши двері, якими вона увійшла у вагон, з'явився той самий чекіст, що міняв їй гроші. І Гапуся вхопилася обома руками під собою за краї ослону так, неначе її мали зараз кудись тягти, а вона мала триматися, щоб не йти. Він підійшов і сів між жидом і нею, і простяг їй у газетнім папері шматочок хліба та й промовив:

— На, та з'їж. Ти, мабуть, їсти хочеш?

Гапуся не мала сили відмовитись, бо ж вона їла тільки в тітки… вчора. І взяла в руки хліб з притишеною подякою: "дя…кую".

І подивилася на жидів. А ті справді з неї очей не спускали. І вона опустила з хлібом руку на коліна і жалібно перевела очі на свого чекіста. А той їй почав піддавати охоти:

— Їж, їж. Я ще тобі і вранці дам.

І саме в цей час зупинився поїзд, і чекіст мовчки устав і вийшов. А Гапуся зараз же газету лівою рукою зібгала і поклала її коло себе, а хліб почала їсти. І вже не думала про жидів, неначе їх і не було. Після вечері вона зсунула зібгану газету із ослона додолу. І про те, щоб іти пішки на Київ, уже не мала й гадки. Але так само силкувалася не дивитися у той бік, де сиділи жиди, хоч вони і геть на те не зважали, її дуже муляло, що вона взяла у чекіста хліба. Чого він так до неї придобряється?.. Чи ж не може бути, щоб він забув Ладимирку, де він допевнявся з нею їхати у тихім закутку?.. А він казав, що й ще принесе хліба вранці. Значить, він не нагодиться сюди вночі?.. Увага чекістова її лякала. Від цих клопотів вона втомилася і почала хилитися на сон.

Надворі давно уже було темно. І у вікно не можна було бачити ні лісів, ні лугів, ні полів, ні сіл. Уже всі жидівки полягали спати і на нижчих ослонах, і на верхніх полицях. Тільки жид коло вікна куняв над столиком, та крізь вікно мигтіли зорі на чорному небі. Був пізній вечір чи, може, й ніч. Інколи зорі зникали на мить у клубках того диму, що вилітав із паровикового вивода, і після цього знов трівко ворушилися своїм блиском.