— Десять тисяч, — сказав Артур, показуючи на арку у протилежному кінці, де ледь виднілася наступна камера.
Форд засунув голову до отвору у долівці. Його голова знову з'явилася на поверхні.
— П'ятнадцять тисяч, — сказав він. — Там внизу їх теж до біса.
— П'ятнадцять мільйонів, — промовив якийсь голос.
— Це багато, — відказав Форд, — дуже багато.
— Поволі поверніться обличчям до мене, — гостро скомандував голос, — і руки догори. Один зайвий рух, і я пошматую вас на дрібненькі кавалки.
— Привіт, — тільки й спромігся вимовити Форд, поволі розвертаючись, піднімаючи руки догори і утримуючись від зайвих рухів.
— Чому, — зітхнув Артур, — чому завжди нас так непривітно зустрічають?
У дверях, якими вони пробралися до склепу, вимальовувався силует чоловіка, що так непривітно поставився до їхньої появи. Його невдоволення частково вчувалося у лайливому і зверхньому тоні його голосу, а частково читалося в лютому погляді, з яким він направив у їхній бік дуло довгої срібної рушниці моделі "Тут тобі й смерть" Очевидно людину, яка проектувала цю рушницю, чітко попередили не ходити кругом та навколо.
"Зроби так, щоб від одного її вигляду було страшно, — наказали їй. — Зроби так, щоб одразу усім було зрозуміло, з якого боку рушниці небезпечно, а з якого — ні. Зроби так, щоб той, хто опинився з небезпечного боку, був абсолютно переконаний, що він справді потрапив у халепу. Якщо для цього доведеться додати якісь гострі виступи чи зубці або наставити на ньому чорних цяток, то нехай так і буде. Це не така рушниця, яку можна повісити над каміном чи залишити у підставці для парасольок.
Вона призначена для того, щоб ходити з нею напереваги і вганяти людей у жалюгідний стан".
Форд і Артур сумно втупилися на рушницю.
Чоловік з рушницею відійшов від дверей і обійшов непроханих гостей півколом. Коли він вийшов на світло, вони розгледіли його чорну із золотим уніформу, ґудзики на якій були такими відполірованими і сяяли так сліпучо, що будь-який водій зустрічного автомобіля неодмінно розлютився б і поблимав йому фарами.
Він показав дулом на двері.
— Виходьте, — наказав він. Люди, в руках у яких така грізна зброя, не мають потреби вдаватися ще й до слів. Форд і Артур вийшли, зразу ж за ними рушив страшний бік рушниці моделі "Тут тобі й смерть" і блискучі ґудзики.
Завертаючи до центрального коридора, вони зіткнулися з групою з двадцяти чотирьох бігунів, які встигли побувати у душовій і змінити одяг.
Вони проминули їх і зникли у дверях склепу. Артур оглянувся і провів їх здивованим поглядом.
— Рухайся! — гаркнув їхній конвоїр.
Артур пішов уперед.
Форд стенув плечима і рушив теж.
А у склепі бігуни підійшли до двадцяти чотирьох порожніх саркофагів біля бічної стіни, відчинили їх, позалізали всередину і занурилися в міцний двадцятичотиригодинний сон без всіляких сновидінь.
РОЗДІЛ 24
— Е-е, капітане...
— Так, Номере Перший?
— У мене тут рапорт від Номера Другого.
— О, лишенько...
У верхній частині зорельоту з капітанського містка Капітан з ледь помітним роздратуванням споглядав нескінченні обшири космосу з ледь помітним роздратуванням. З місця під широким кулястим куполом, де він спочивав, перед ним і над ним відкривалася неосяжна картина небозводу, посеред якого мандрували і вони, — і ця картина помітно збідніла за час подорожі. Повернувшись і кинувши погляд назад, понад об'ємним завширшки з дві милі корпусом корабля, він міг би побачити набагато щільніше скупчення зірок, які тягнулися за кораблем мало не суцільним шлейфом. Так виглядав центр Галактики, звідкіля почалася їхня мандрівка.
А летіли вони вже купу літ із шаленою швидкістю. Зараз він уже й не пригадає, з якою саме. Здається, вона наближалася до швидкості чогось там або ж була втричі більшою ніж це щось, як там його. Однаково, аж дух перехоплює. Він втупився в яскравий небосхил за кормою корабля, наче намагаючись щось відшукати там очима. Так повторювалося кожних кілька хвилин, але він ніколи так і не побачив того, чого шукав поглядом.
Втім, він і не дуже переймався. Науковці свого часу дуже наполягали, що усе відбуватиметься — комар носа не підточить — за умови, якщо ніхто не панікуватиме і кожен виконуватиме свою роботу належним чином.
Він не панікував. Як на нього, то усе йшло прекрасно. Він торкнувся спини великою намиленою губкою. І тут згадав, що почувався щойно трохи роздратованим через щось. Але про що ж ішлося? Легеньке покашлювання привернуло його увагу до того, що його перший помічник все ще стоїть поруч із ним.
Хороший хлопець цей Номер Перший. Скажімо, не найкращий, та й має клопіт із зав'язуванням шнурків на черевиках, проте з нього цілком путній помічник. Капітан не був з тих, хто дозволить собі жартома копнути когось, хто саме намагається зав'язати шнурки на черевиках, дарма, що це забирає у нього доволі часу. Не те, що цей відразливий Номер Другий, що снує по всьому кораблі, натирає до блиску ґудзики і щогодини преться доповідати: "Корабель продовжує летіти, капітане", "Ми дотримуємося курсу, капітане", "Рівень кисню в нормі, капітане". "Та облиште", — незмінно відповідав капітан. Ага, ось воно, саме це його й роздратувало. Він подивився на Номера Першого.
— Так, капітане, він щось там кричав про полонених...
Капітан обміркував почуте. Скидалося на нісенітницю, але він ніколи не ставав на перепоні своїм підлеглим.
— Що ж, можливо якийсь час він почуватиметься щасливим, — сказав він. — Йому завжди бракувало полонених.
Форд Префект і Артур Дент чвалали безконечно довгими коридорами корабля. Номер Другий гордо простував за ними, кидаючи вряди-годи застереження про зайві рухи чи спроби щось вимудрувати. Здавалося, вони вже минули принаймні милю все тих же гессенських гобеленів. Нарешті вони добралися до великих сталевих дверей, які відсунулися, коли Номер Другий прокричав якусь команду.
Вони зайшли.
Форда Префекта і Артура Дента зовсім не вразив сферичний купол п'ятдесяти футів у діаметрі над капітанським містком, через який можна було спостерігати яскраве зоряне поле — не він був найпримітнішою особливістю рубки управління: для тих, котрі мали нагоду пообідати у ресторані на краю Всесвіту, такі дива були банальними. Не стала для них дивовижею і гора приладів, нагромаджених під вигнутою стіною. Як на Артура, то він звик саме до такого традиційного зображення внутрішнього вигляду космічних кораблів у кінофільмах. А Фордові зореліт видався ну геть застарілим: це тільки підтвердило його підозри, що з демонстраційного корабля "Небезпечної зони" вони потрапили принаймні на мільйон, якщо не на два мільйони років ближче до свого власного часу.