— Кроки! — несподівано вигукнув Форд.
— Де?
— Та цей шум. Це глухе гупання. Хтось крокує. Послухай!
Артур прислухався. З глибини коридору до них доходило відлуння з невизначеної відстані. Це були приглушені звуки чиїхось кроків і вони помітно гучнішали.
— Ходімо, — рішуче сказав Форд. Вони й пішли обидва — у протилежні боки.
— Не туди, — сказав Форд. — Звідси чути шум.
— От і ні, — відказав Артур, — кроки чути звідси.
— Зовсім ні, вони...
Вони обидва завмерли. Вони обидва повернулися. Вони обидва уважно прислухалися. Вони погодилися один з одним. І знову кинулися у протилежні боки.
Їх охопив жах.
Звуки кроків наближалися з обох боків.
Через кілька ярдів з лівого боку від їхнього коридору під прямим кутом до внутрішньої стіни відходив ще один прохід. Вони кинулися до нього і побігли вздовж цього коридору. Він був темний, нескінченно довгий і, здавалося, що чим далі вони просувалися вглиб, тим холоднішим ставало повітря. Ліворуч і праворуч відходили інші коридори, усі вони були темні і з кожного на них віяло холодом. На якусь мить вони зупинилися і стурбовано перезирнулися. Чим далі вони бігли коридором, тим виразніше чулися кроки.
Вони притиснулися до холодної стіни і перелякано прислухалися. Від холоднечі, темені й гупання безтілесних ніг їм стало моторошно. Форд здригнувся. Частково холод, але ще й від згадок про історії, які вряди-годи розповідала його люба матуся, коли він ще був зовсім маленьким бетельгейзейським хлопчиком і діставав Арктуріанському Мегаконикові не вище кісточок. То були оповіді про населені химерами і привидами покинуті напризволяще командами мертві кораблі, що невгамовно снували глухими закутками віддаленого космосу; а ще оповіді про необережних мандрівників, яким траплялося зустрітися з такими кораблями і які ризикували піднятися на борт; оповіді про... І тут Форд згадав про брунатні гессенські гобелени у першому коридорі і взяв себе в руки. "Якби привидам і демонам спало на гадку прикрашати те, що залишилося від корабля, — подумав він, то він би поставив на кін яку завгодно суму, що вибрали б вони не гессенські гобелени". Він вхопив Артура за руку.
— Повертаймося назад, туди, звідки прийшли, — твердо наказав він, і вони рушили назад.
А ще через мить, коли несподівано у полі зору прямо перед ними з'явилися власники гупаючих ніг, вони, наче переполохані ящірки, кинулися у найближчий перехід.
Ховаючись за виступом стіни, вони витріщили від здивування очі, коли повз них прогупали близько Двох десятків огрядних чоловіків і жінок у тренувальних костюмах. Вони так натужно хекали і хрипіли, що був би тут присутній лікар-кардіолог, йому б мову відібрало.
Форд провів їх поглядом.
— Бігуни! — прошипів він, коли кроки трохи затихли і тільки луна пішла коридорами.
— Бігуни? — пошепки перепитав Артур Дент.
— Бігуни, — стенув плечима Форд Префект.
Коридор, у якому вони заховалися, відрізнявся від інших. Він був короткий і закінчувався великими сталевими дверима. Форд оглянув їх, знайшов механізм, яким вони відчинялися, і штовхнув двері.
Найперше на очі їм потрапило щось, що нагадувало труну.
Потім на очі їм потрапили ще чотири тисячі дев'ятсот дев'яносто дев'ять предметів, які теж видалися трунами.
РОЗДІЛ 23
Склеп мав низьку стелю, освітлювався ледве-ледве і був величезних розмірів. У протилежному кінці, на відстані близько трьохсот ярдів виднілися ще одні двері у формі арки і вели вони до цілком схожої камери зі схожим вмістом.
Ступивши на долівку склепу, Форд Префект тихо присвиснув.
— Ну й дива, — сказав він.
— Чому з цими покійниками так носяться? — запитав Артур, нервово ступаючи за Фордом.
— Хтозна, — відповів Форд. — Давай подивимося, га?
При ближчому огляді труни більше нагадували саркофаги. Їм вони сягали по пояс, і на перший погляд здавалося, що вони виготовлені з білого мармуру чи з матеріалу, який майже не відрізнявся від нього, хоча насправді і не був білим мармуром. Зверху саркофаги були напівпрозорими і можна було розгледіти розмиті риси їхніх покійних і вірогідно щиро оплаканих мешканців.
Вони були гуманоїдами і очевидно усі прижиттєві турботи на якомусь з світів, звідки вони були родом, уже залишилися у них позаду. Інших думок не виникало. Між саркофагами поволі перекочувалися хвилі важкого, масного на вигляд білого газу, і Артур спершу подумав був, що це для того, щоб створити у склепі відповідний настрій, але потім збагнув, що від холоду з нього защеміли ноги. На дотик саркофаги теж були дуже холодні.
Зненацька Форд присів перед одним із них. Зі свого ранця він витяг кінець рушника і став щось затято терти.
— Поглянь, тут якась табличка, — пояснив він Артурові. — Вона вкрита інеєм.
Він відчистив табличку від інею і уважно розглянув вибиті на ній літери.
Як на Артура, то це були відбитки лапок павука, який влив у себе надто багато того, що могли б випивати у вільний вечір павуки, однак Форд одразу впізнав один із стародавніх різновидів галактичної говірки.
— Тут написано: "Флот Голгафрінчамського Ковчега, зореліт Б, сьомий відсік, стерилізатор телефонів другого класу" і серійний номер.
— Стерилізатор телефонів? — перепитав Артур. — Мертвий стерилізатор телефонів?
— Та ще й який.
— Але що він тут робить?
Форд пильно подивився через прозоре віко на істоту, що лежала всередині.
— Нічого особливого, — відповів він і раптом у нього на обличчі промайнула одна з його посмішок, після якої люди думали, що він напередодні перепрацював і йому пора як слід відпочити.
Він поспішив до іншого саркофага. Кілька секунд посовав рушником і оголосив:
— Це мертвий перукар. Ось так!
У наступному саркофазі своє останнє пристановище знайшов рахівник рекламної фірми; у ще одному — продавець уживаних автомобілів третього класу.
Несподівано увагу Форда привернув оглядовий люк у долівці, і він присів, щоб відчинити його, розганяючи руками хмари холодного газу, які загрожували накрити його з головою.
У Артура майнула думка.
— Якщо це просто домовини, — сказав він, — то чому їх зберігати в охолодженому стані?
— Або, краще сказати, навіщо їх взагалі зберігати? — кинув Форд, піднімаючи кришку люка. Газ полився в отвір. — А й справді, навіщо йти на такі витрати зусиль та коштів і возити космосом п'ять тисяч тіл?