За кілька секунд до того, як світло сонячних протуберанців досягло Какрафуна, пустеля, яка здригалася від музики, дала глибоку тріщину.
Величезна, а тому й не помітна досі на приладах підземна річка вирвалася з глибин на поверхню, і ще раз кілька секунд після цього з тріщини у землі на сотні футів у повітря піднялися мільйони тонн кипучої лави. Одразу ж стався величезної сили вибух, луна від якого оббігла усю планету — це випарувалася річка на поверхні і глибоко в землі.
Ті, хто стали свідками цієї події і залишилися живими, а їх було небагато, божилися, що сто тисяч квадратних миль пустелі піднялися у повітря, наче млинець завтовшки в милю, перевернулися у повітрі на другий бік і знову впали на поверхню. Саме у цю мить сонячна радіація проникла через хмари випаруваної води і досягла землі.
Через рік сто тисяч квадратних миль пустелі потопали у квітах. Хімічний склад атмосфери навколо планети дещо змінився. Влітку не так яскраво світило сонце, взимку не так сильно дошкуляли морози, приємний дощик випадав частіше і поволі пустельний світ Какрафуна перетворився на райський куточок. Навіть телепатичні здібності, які прокляттям лежали на мешканцях Какрафуна, від вибуху такої сили зникли назавжди.
Представник "Небезпечної зони" — той, який перестріляв усіх екологів
— як подейкували, казав, що "розвага цілком вдалася".
Багато людей зворушено говорили про цілющу силу музики. Кілька скептично настроєних науковців уважніше вивчили запис того, що відбулося, і потім стверджували, що вони виявили слабкі залишки потужного штучного створеного Поля непередбаченості, які потрапили сюди з найближчої ділянки космічного простору.
РОЗДІЛ 22
Артур прокинувся і одразу ж пошкодував про це. Йому доводилося прокидатися з похмілля, але щоб було аж так важко, то ніколи. А зараз було справді важко, страшенно важко. "Промені телепортації матерії, — подумав він, — це куди неприємніше, ніж коли тебе добряче торохнуть по голові".
Не маючи найменшого бажання навіть поворухнутися через те, що у скронях йому рівномірно гупало, він просто лежав і думав. З усіма видами транспорту біда у тому, думав він, що жоден з них не вартий того клопоту, аби користатися ним. На Землі — коли ще існувала Земля, до того, як її знищили, щоб прокласти нову гіперпросторову магістраль, — такою проблемою були автомобілі. Незручності, пов'язані з видобуванням сили-силенної чорного тягучого багна з-під землі, де воно, не приносячи нікому шкоди, було надійно сховано, з перетворенням його на гудрон, яким встелили землю, на дим, яким псували повітря, і з викиданням решти в море, — усі вони, здавалося, зводили нанівець переваги можливості переноситися з одного місця у інше з більшою швидкістю. Особливо, коли та місцевість, куди ви приїхали, в результаті такої діяльності стала скоріше за все дуже схожою на ту місцевість, звідкіля ви виїхали, — тобто там багато доріг з гудроновим покриттям, багато диму і мало риби.
А що ж промені телепортації матерії? Будь-який вид транспорту, який розщеплює вас на окремі атоми, пересилає їх з допомогою субефіру, а потім ліпить їх докупи саме у ту мить, коли вони вперше за багато років відчули смак свободи, напевно не можна назвати дуже хорошим засобом пересування.
Точнісінько так само, як Артур Дент, задовго до нього думали й інші люди і навіть писали на цю тему пісні. Одну з таких пісень колись регулярно співали величезні натовпи людей перед воротами заводу телепортативних систем корпорації "Сіріус кібернетікс" на планеті Щасливий-Світ III:
Ну гарний там Альдебаран,
Альголь — зоря чистенька,
На Бетельгейзе стільки краль:
Як глянеш — серце тенькне;
Яке захочеш, те й дадуть
Вони тобі кохання...
Але скажу: "Не полечу!" —
Тобі я без вагання.
Хор:
Бери мене! Тягни мене!
Телепортнемось в космос...
Але скажу: "Не полечу!"
І вшосте, й всьоме, й ввосьме.
На Сіріусі золоті
Міста й трава-отава...
"Та хай іде до всіх чортів
Хто кличе мене на Тау.
Чи долом помандрую я,
Чи, може, ще й горою,
Але мене ти не тягни —
Не полечу, герою!
Хор:
Бери мене! Тягни мене!
Та ти здурів, небоже!
До смерті краще вік просплю,
Бо ж вештатись — негоже!
А інший шлягер був у них куди коротший:
Телепортнулись — Рон, Сід, я
Та Меггі білолиця.
Рон серце Меггі запопав,
Я ж — Сідові сідниці .
Артур відчув, як хвилі болю потроху відступають, хоча глухе рівномірне гупання не вщухало. Поволі і обережно він підвівся.
— Ти чуєш це глухе рівномірне гупання? — запитав його Форд Префект.
Артур крутнувся і захитався. До нього наближався блідий, з червоними очима Форд Префект.
— Де ми? — видихнув Артур.
Форд озирнувся навколо. Вони стояли у довгому вигнутому коридорі, обидва кінці якого ховалися від очей. Зовнішня сталева стінка — яку пофарбували відразливим блідо-зеленим кольором, звичним для шкіл, лікарень та притулків для божевільних, де він допомагає тримати в шорах тамтешніх пожильців, — вигиналася над їхніми головами і сходилася з внутрішньою перпендикулярною стінкою, яка, як це не дивно, була вкрита темно-брунатними гессенськими гобеленами. Долівка була встелена темно-зеленою ребристою гумою.
Форд підійшов до дуже товстої, ледь прозорої панелі в зовнішній стінці.
Вона складалася з кількох шарів, однак через неї можна було побачити тьмяний блиск дальніх зірок.
— Я гадаю, ми опинилися на борту якогось зорельота, — сказав він.
З віддаленого кінця коридора почулося глухе рівномірне гупання.
— А Тріліан? — знервовано запитав Артур. — А Зафод?
Форд стенув плечима.
— І сліду немає, — відповів він, — я вже шукав. Вони можуть опинитися будь-де. Незапрограмована система телепортації може закинути хтозна куди на багато-багато світлових років. Судячи з того, як я себе почуваю, слід думати, за плечима ми залишили справді дуже великий шмат дороги.
— А як ти себе почуваєш?
— Погано.
— Як ти гадаєш, вони...
— Де вони зараз, як вони зараз, — ми не можемо відповісти на ці запитання і нічим не можемо зарадити. Роби, як я.
— Як саме?
— Не думай про це.
Артур так і сяк подумки прокрутив цю пораду і з жалем погодився, що вона таки розумна, згорнув її і відклав подалі. Він глибоко зітхнув.