А на сцені тим часом закінчувались останні приготування. Принесли обід — суп і кілька булок з порцій, які призначалися для гостей. Усе це потрібно було в першій дії. Куркуль, хазяїн дому, повинен був пригощати на сцені учасників білої змови.
За лаштунками гримувалися, коли прийшов Вікмиксор і заклопотано кинув:
— Пора починати!
— Ми готові, — пролунало у відповідь. За п'ять хвилин задзвенів дзвінок, який закликав зайняти місця. Скупчившись біля завіси, хлопці дивилися в щілинку, як заповнювалось приміщення. Людей прийшло багато. Побачивши гостей, що сідали на стільці і лави, Японець занепокоївся, скрипнув зубами й невиразно процідив:
— Ну, буде бій. Не підкачати б, хлоп'ята.
— Не підкачаємо, Япончик, — усміхнувся Купець, щось прожовуючи. — Не бійся, не підкачаємо…
Пролунав другий дзвінок. Зал зашумів, захвилювався й почав затихати. З третім дзвінком судорожно смикнулася завіса, але не відкрилася. Глядачі насторожились і вп'ялися очима в сцену. Завіса смикнулася ще двічі і знову не розсунулась. У залі запала тиша. Всі зацікавлено стежили за впертою завісою, а та хвилювалася, звивалась, підстрибувала, проте лишалася в тому самому замкнутому стані. Хтось у залі поспівчував:
— Бач, не відкривається.
Раптом із-за сцени почувся приглушений вигук:
— Смикай, сволото, з усієї сили. Смикай, задриго!
Щось тріснуло, завіса зіщулилась і розповзлася, відкриваючи сцену. Глядачі побачили кімнату і стіл посередині, навколо його шуміли змовники.
Спектакль почався.
На сцені зібралося досить незвичайне товариство.
За столом сидів Купець в якомусь старомодному сюртуку чи візитці і в широченних синіх шароварах. Біля нього важно сиділа якась чи то баба, чи дамочка. Визначити соціальну належність цієї особи було важко, бо вона була наче склеєна з двох різних половинок: верхня частина, яка цілком відповідала вимогам спектаклю, зображала інтелігентну особу в капелюшку з пером, а нижню вона ніби позичила у якоїсь рязанської селянки в яскравій святковій сукні з розводами. Однак до такого роздвоєння особи глядачі скоро звикли, бо й інші змовники виступали в не менш фантастичних костюмах, а головний натхненник білих, французький дипломат, на підтвердження своєї буржуазної суті мав тільки досить зім'ятий циліндр, яким він і жонглював, прикриваючи шкідські штани з чортової шкіри й полотняну сорочку.
Дія відбувалася мирно, і Японець уже заспокоювався, коли раптом на сцені сталося непорозуміння.
Куркулеві за ходом п'єси забажалося пригостити змовників, і він, запалившись, гукнув куховарку.
— Гей, Мотре! Неси на стіл! — густим басом заговорив Купець.
У відповідь — гробове мовчання.
— Мотре, подавай на стіл!..
Знову мовчання. Змовники збентежено засовалися, збентеження проникло і в зал для глядачів. Глядачі зацікавились упертою Мотрею, яка так затято не озивалася на оклик хазяїна, і затамувавши подих чекали.
Купець зблід, почервонів, потім утретє гаркнув, уже виходячи за межі тексту п'єси:
— Мотре! Ти що ж, дурень, принесеш жерти чи ні?
Раптом за лаштунками щось завовтузилось, потім тихий, але ясний голос виразно прошипів:
— Що ж я тобі винесу, дубина? Пожер усе до спектаклю, а тепер просиш.
У залі хихикнули. Япончик зблід і помчав на другий бік сцени. Там, біля лаштунків, стояла розгублена куховарка — Мамочка.
— Неси, сволото! Неси порожні тарілки, швидко! — накинувся на неї Японець.
Тим часом Купець, не маючи мужності відступити від ролі, усе так же сумно кликав:
— Мотре! Подавай на стіл, Мотре! Неси на стіл.
Усі глядачі в залі співчували Офеибаху, який попав у таку халепу, і полегшене зітхання почулося в рядах, коли одноока Мотря, грюкаючи порожнім посудом, нарешті показалася на сцені. Спектакль вирівнявся. Грали хлопці пристойно, і глядачі були задоволені.
У другій дії, проте знову сталася заминка.
До штабу червоних прийшла шпигунка. Сцена зображала сутінки, коли Сашко Пильников, одягнений у капелюшок з пером, таємниче з'явився перед глядачами. Він прошипів диявольським голосом про кінець володарювання червоних і підбіг до карти.
— Ага, план наступу, — хрипко пробурмотів він.
Глядачі завмерли, пильно стежачи за підступною лазутчицею з табору білих. Тут Сашкові треба було дістати коробку і, черкнувши сірником, при його світлі розглядати план. І ось у вирішальну мить він раптом згадав, що сірники у нього під спідницею, в кишені штанів.
Сашко похолов, але роздумувати було ніколи, і, в думці назвавши себе йолопом, він поліз у кишеню. Зал ахнув, злякавшись такої непристойної поведінки шпигунки. Але всі одразу ж заспокоїлися, побачивши під спідницею знайомі чорні штани.
Інцидент минув благополучно, але, граючи далі свою роль, Сашко раптом почув за лаштунками дуже виразний голос Япончика:
— Хіба я не казав, що Сашко — круглий ідіот?
Третя дія пройшла без будь-яких ускладнень, і п'єса закінчилася.
Концертний відділ відмінили, бо Кальмот рознервувався і порвав на мандоліні всі струни, а його номер був головний.
Після спектаклю гостей повели до стола, де на них чекали вечеря і чай з бутербродами та булками.
І тут шкідці показали свою стійкість. Вони зголодніли, але трималися бадьоро. Зворушливо було спостерігати, як напівголодний вихованець, ковтаючи слину, гордо пригощав свою матусю.
— Їж, їж. У нас щодо цього благополучно. Харчів вистачає.
— Любий, а чого ж ви не їсте? — співчутливо запитувала мати, але сип твердо й невимушено відповідав:
— Ми ситі. Ми вже поїли. О! По горло…
Бенкет закінчився. За час вечері із залу повиносили меблі, і під звуки рояля почалися танці.
Шкідці любили танцювати — і танцювали з смаком, а особливо добре танцювали сьогодні, коли серед запрошених було десять чи дванадцять вихованок із сусіднього дитбудинку. Всі вони були нарозхват і танцювали без відпочинку.
Після вальсу пішов падепатинер, потім тустеп, а за тустепом знову вальс.
Кружляли, натирали підлогу підметками казенного взуття і піднімали цілі хмари куряви.
Минула вже друга година ночі, коли Вікмиксор нарешті замкнув на ключ кришку рояля.
Гості розходилися, молодші пішли спати, а старші, випросивши дозвіл, шумною, веселою юрбою пішли проводжати вихованок.