Еланлюм дає і штик, і кортик. Еланлюм любить хлопців і хоче допомогти їм. Вона все дає, навіть капелюшок знайшла, кругленький такий, з квіточками.
Від Еланлюм Янкель тим же алюром прямує до Вікмиксора.
— Вікторе Миколайовичу, декорацій, бутафорії немає. Вікторе Миколайовичу, ви знаєте, якби можна було взяти з комори штук десять американських ковдр! Га?
Вікмиксор мнеться, боїться: а що як украдуть ковдри, а потім вирішує:
— Можна. Але…
— Але?..
— Ти, Черних, відповідатимеш за пропажу.
Янкелеві зараз байдуже, аби свої обов'язки виконати, одержати.
— Добре, Вікторе Миколайовичу. Звичайно. Відповідаю.
Через десять хвилин під загальне радісне ревіння Янкель крекчучи вносить на спині величезну паку з ковдрами. Тут і завіса, і куліси, й декорації.
— Браточки, а зал! Зал! Його ж треба прикрасити, — жалібно причитає Мамочка.
Всі зупиняються.
— Авжеж, треба.
Хлопці збентежені, морщать лоба — придумують.
— Ялинок би, і досить.
— Так, ялинок непогано було б.
— Ура, знайшов! — кричить Окраєць,
— Ну, кажи.
— Ялинки є.
— Де?
Весь акторський склад разом з режисером й постановниками вичікувально втупився в Окраєнцію.
— Де???
— Є, — переможно каже він, піднявши палець. — У нас є, на Волковому кладовищі.
— Дурень!
— Ідіот! — чуються збуджені голоси, але Окраєць стоїть на своєму:
— Чого ви лаєтесь. Їдьмо хто-небудь зі мною, ялинок привеземо до біса. Віночків усяких.
— З могил?
— А що такого? Байдуже. Небіжчики не образяться.
— А воно, мабуть, і справді можна.
— Непогано.
— Їдьмо! — раптом кричить Бобер.
— Їдьмо! — заражається настроєм Джапарідзе. Усі троє просять у вихователя дозволу і їдуть, як на подвиг, нанучувані всією школою. Ті, що лишилися, намагаються працювати, репетирувати, але репетиція не клеїться: всі думки там, на Волковому. Тільки б не запоролися хлопці.
Чекають довго. Кальмот деренчить на мандоліні. Він виступає в концертному відділі, і йому треба репетирувати свій помер за програмою, але з репетиції нічого не виходить. Тоді, кинувши мелодію, він переходить на акомпанемент і нудно тягне:
У кицьки чотири ноги-и-и,
Позад її довгий хвіст.
Чіпати її не моги-и-и
За її малий зріст, малий зріст.
А в цей час три відважних мандрівники блукали по тихому кладовищу й робили своє діло.
— Ех і віночок же! — захоплювався Дзе, дивлячись на величезний вінок з ялини, оповитий жерстяною стрічкою.
— Не треба, не чіпай. Це з написом. Шкода. Братимемо тільки пусті.
На кладовищі тихо. Сюди рідко хто заходить. Час не такий, щоб по кладовищах вештатися, поміж могил. У проходах навколо хрестів і склепів шарудить осінній вітер, листочки намоклі ледве підкидає, від землі відриває, ніби знову хоче опале листя до гілок кинути й літо повернути.
Хлопцям у тиші краще працювати. Вже один мішок набили зеленню, вінками, гілочками і другий стараються наповнити. Забралися в глушину. подалі і спокійно очищають хрестики від зелені.
— А нащо їм? — міркує Дзе. — Їм уже не треба цих вінків, а нам вони якраз дуже потрібні. Ось цей, наприклад, віночок. Вистачить усього Достоєвського прибрати. І на Гоголя лишиться… Густий, свіжий, на весь зал вистачить.
Мішки набито вщерть.
— Ну, мабуть, досить.
— Так… Далі нікуди. Он іще отой прихопити треба було б, і зовсім добре.
Навантажені, вони вийшли десь стороною, оглянулися на похилені хрестики і пішли до трамвая. Приїхали вже надвечір, увійшли в зал і зупинилися, приголомшені незвичайним видовищем.
За роялем сидів вихователь і шкварив краков'як, а Шкіда, вишикувавшись парами, переступала з ноги на ногу й дивилася на Вікмиксора, який стояв посеред залу й показував на краков'яка.
— Спершу лівою, потім правою. Отак, отак!
Вікмиксор поплив по паркету, піднімаючи йоги:
— Отак. Отак. Тру-ля-ля. Ну, повторіть.
Шкіда незграбно затупала ногами, потім прилаштувалася до такту і на льоту схопила танець.
— Правильно. Правильно. Ну-ну, — заохочував Вікмиксор.
Хлопці ввійшли в смак, а Гладун старанно плів кренделі своїми неслухняними ногами, навіть заспівав:
Руський, німець і поляк
Танцювали краков'як.
У самому розпалі загального пожвавлення розчинилися двері залу й почувся голос Джапарідзе:
— А ми зелень принесли!
— Ого!
— Ура! Дайош!
Пари збились, і всі кинулися до прибулих. Розв'язуючи мішки, Дзе спитав:
— А чого це Вікмиксор стрибає?
— Дурень ти! Стрибає!.. Він нас танцювати до завтрашнього вечора вчить, — образився Мамочка.
Зелень при схвальному ревінні витягли й одразу ж почали прикрашати зал. Уже настав вечір, а хлопці все ще лазили з драбинкою по стінах, розвішували довгі гірлянди з ялини й оздоблювали портрети письменників та вождів зеленими колючими гілками.
— Ну, от, наче й усе.
— Так, тепер усе.
Білий зал став святковий і нарядний, з казенного приміщення, яке сяяло чистотою, він перетворився на дуже затишну велику кімнату.
— Пора спати, — нагадав вихователь, і через хвилину зал спорожнів.
♦
Ранок особливо, по-святковому гучно розгулявся за вікном. Звуки оркестру, крики, гомін розбудили шкідців. Прокидалися самі і заражалися настроєм вулиці. За ранковим чаєм Вікмиксор сказав невелику промову про Жовтневу революцію, потім від Юнкому говорив Єонін, а далі всі встали і дружно заспівали спершу "Інтернаціонал", тоді шкідський гімн.
День почався метушнею. У залі йшла остання мінеральна репетиція, в кухні готували вечерю для гостей. У канцелярії виготовляли запрошувальні квитки й тут же роздавали їх вихованцям, а ті мчали до батьків, до родичів і знайомих.
Шкіда стала дибки.
Надійшов час обіду, але якось не обідалось. Їли неохоче, зайняті розмовами, — схвильовані. Старші, не дообідавши, пішли на репетицію, молодші, розсипавшися по школі, тягали до залу стільці й лави і розставляли їх рядами. Шкідці сяяли, і Вікмиксор був цілком задоволений.
Десь о четвертій годині актори закінчили репетицію.
— Досить пристойно, — критично зауважив Японець і скомандував:
— Година відпочинку. А потім — гримуватися!
Декорації теж були готові. Американські ковдри стали доброю підмогою. Трошки підфарбувавши їх кольоровою крейдою, створили цілковиту ілюзію кімнати. Поставили стіл і стільці, на стіну повісили карту.
О п'ятій годині почали збиратися гості. Спеціально виділений для цього загін шкідців відводив їх у кімнату чекання, де вони поки що сиділи з своїми родичами-учнями.