Вікмиксор розцвів усмішкою.
— Що? Схопив? То ж бо то, брат. Знай наших.
Циган хвилинку почекав, тактовно промовчавши, і дав Вікмиксору можливість натішитися перемогою. Потім, змінивши тон, недбало спитав:
— Вікторе Миколайовичу, а як же газета? Випускатимете чи ні?
— Аякже, якже. Вона вже майже готова, — оживився Вікмиксор. — От тільки матеріалу, брат, малувато. Хлопці не несуть. Доводиться самому писати.
— Так, це погано, — поспівчував Миколка, але Вікмиксор уже захопився:
— Ти знаєш, я й назву придумав, і навіть пробував сам заголовок намалювати, але нічого не вийшло, погано малюю. Зате весь номер уже передруковано, тільки один куточок заповнити лишилось. Я пробував і вірші написати, та щось невдало виходить. А колись, ще як гімназистом був, я писав, і писав непогано. Пам'ятаю, що, бувало, Блок мені заздрив. Ти знаєш Блока — знаменитого поета?
— Знаю, Вікторе Миколайовичу. Він "Дванадцять" написав. Читав.
— Ну от. Я з ним у гімназії на одній парті сидів, і ось, бувало, сидимо й пишемо вірші, все своїм дамам серця присвячували. Так от, уяви собі, бувало, у мене так складно виходило, що Блок заздрив.
— Невже заздрив? — дивувався Миколка.
— Авжеж. А ось тепер зовсім не можу писати — розучився.
— А я з вами, Вікторе Миколайовичу, саме про це й хотів поговорити, — делікатно вставив Циган.
Завшколою здивовано глянув на нього.
— Ну-ну, кажи.
Миколка пом'явся.
— Та я теж, знаєте, спробував віршики написати, приніс показати вам.
— Віршики? Молодець. Давай, давай сюди.
— Це, Вікторе Миколайовичу, так, перші мої вірші. Я їх про випуск стінгазети написав.
— Ну, от і добре.
Тон завідуючого був такий підбадьорливий і лагідний, що Миколка вже зовсім спокійно витягнув свої вірші і, поклавши на стіл, відійшов убік.
Завшколою взяв аркушик і почав голосно читати:
Ура, хлоп'ята! В нашій школі
Здійснилось чудо в одну мить.
І ось тепер висить на стінці
Своя газета — просто шик.
Прочитавши перший куплет, Вікмиксор помовчав, подумав і сказав:
— Гм. Нічого.
Миколка, мало не стрибаючи від радості, вискочив з кабінету.
У спальню він ввійшов спокійний.
Хлопці, як і раніше, сиділи біля грубки. Коли він увійшов, ніхто навіть не обернувся, і Миколку це ще більше розсердило.
— Ну гаразд, чорти, узнаєте, — бурмотів він, лягаючи спати.
♦
За кілька днів Шкіда справді узнала Громоносцева.
— Ти бачив, га?
— Що?
— От чуперадло. Що! Піди-но до канцелярії. Позексай, газету шкільну випустили. "Учень" називається.
— Ну?
— Ти подивись, а тоді нукай. Громоносцев, виявляється, у нас…
— Що Громоносцев?
— Подивись — побачиш!
Ішли гуртом і дивилися на два маленьких аркушики.
Четверту частину всієї газети займав заголовок, розмальований олівцями.
Читали надруковані блідим шрифтом статейки без підпису про методи виховання в школі, потім шмигали очима по другому аркушику і здивовано гоготали:
— Ну й Циган! Ловко врізав.
— Просто поет.
Микола й сам не повірив, коли побачив свої вірші поруч з великою статтею Вікмиксора, але під віршами стояло: "Мик. Громоносцев". Залишалося вірити й торжествувати.
Вірші були трошечки підправлені, і перший чотиривірш звучав так:
Ура, хлоп'ята! В нашій школі
Здійснилось чудо в одну мить.
І на стіні у коридорі
Газета "Учень" вже висить.
Газета справила велике враження. Читали її кілька разів. Викликав деякий подив заголовок, що являв собою справді щось чудернацьке. По білому полю півколом була написана назва "Учень", а під нею містився загадковий малюнок — соняшник з оранжевими пелюстками, в середині якого красувався чорний круг з двома білими літерами "Ш. Д.", вписаними одна в одну — монограмою.
Що це означало, ніхто не міг зрозуміти, доки одного разу за обідом непосидючий Воронін не спитав при всіх завідуючого:
— Вікторе Миколайовичу, а що означає цей сонях?
— Соняшник? Справді… Я, хлопці, забув вам про це сказати. Це, хлопці, наш герб. Тепер ми скрізь будемо використовувати цей герб. А значення його я зараз вам поясню. Кожна держава, чи то республіка, чи спадкова монархія, має свій державний герб. Що це таке? Це — зображення, яке, так би мовити, алегорично виражає характер даної країни, її історичне й політичне обличчя, її мету і напрям. Наша школа — це теж своєрідна маленька республіка, тому я й вирішив, що в нас теж має бути свій герб. Чому я обрав соняшник? А тому, що він дуже точно виражає нашу мету й завдання. Школа наша складається з вас, вихованців, як соняшник складається з тисячі насінин. Ви тягнетесь до світла, бо ви навчаєтесь, а навчання — світло. Соняшник теж тягнеться до світла, до сонця, — і цим ви схожі на нього.
Хтось єхидно хихикнув. Вікмиксор скривився, оглянув усіх, хто сидів, і, знайшовши винного, мовчки показав на двері.
Це означало — вийти з-за столу і обідати після всіх. Під співчутливими поглядами вихованців покараний вийшов. А хтось уїдливо прошепотів:
— Ми соняшники, а Вітя нас лузає!
Настрій Вікмиксора зіпсувався, і продовжувати пояснення йому, певно, не хотілося, тому він коротко закінчив:
— Соняшник — наш герб. А тепер, черговий, давай дзвоник у класи.
Таким чипом, в один день республіка Шкід зробила два цінних надбання: герб і національного поета Миколу Громоносцева.
Популярність одразу перейшла до нього. Горобчиків корабель почав тонути, і першим щуром з нього був Гога, який рішуче послав під три чорти балалаєчника і перейшов на сторону поета.
Горобчик сатанів, але продовжувати боротьбу він уже не міг.
Марно перепробував він усі засоби: писав вірші, які й сам не міг читати без огиди, пробував малювати, — Шкіда холодно поставилась до його спроб, і Горобець здався.
Циган торжествував, а слава поета міцно закріпилася за ним, незважаючи на те, що газета після першого номера перестала існувати, а сам Громоносцев надовго покинув свої поетичні спроби.
ЯНКЕЛЬ ПРИЙШОВ
Кладовищенський рай. — Нат Пінкертон діє. — Гришко достукався. — Богородицині гроші. — "Радянський коник". — Гришко на додачу до штанів. — Янкель прийшов.
Ще маленьким, шмаркатим шкетом Гришко любив волю і самостійність. Страшенно обурювався, коли мати карала його за те, що, побрьохавшись у весняних дощових калюжах, він приходив додому брудний і мокрий.