Хлопці відійшли вбік і мовчки оглядали новачка. Зухвала поведінка і вся його зовнішність їм не сподобались.
У Миколки був зловісний вигляд. Скуйовджене волосся лізло на прямий лоб. Очі хитро й нахабно виглядали з-під темних брів, а худа мускуляста постать красномовно стверджувала, що в нього неабияка сила.
Шлях, яким ішов Громоносцев до Шкіди, був довгий шлях безпритульного. У п'ять років він втратив батька, а пізніше й матір. Без догляду, мешкаючи у далеких родичів, схуліганився, і родичі надумали якнайскоріше позбутися хлопчиська, здавши його в Миколо-Гатчинський інститут.
Родичі дістали полегкість, але інститут не вельми зрадів такому надбанню. Маленький шкетик Миколка розвернувся з усіх сил: бився, лаявся, крав і невідомо чим закінчив би свої "подвиги", якби в цей час інститут не розформували.
Але Миколка — сирота, і його переводять у другий заклад, потім у третій. Миколка змінив так багато цих казенних притулків, що й сам не міг їх перелічити, поки нарешті злодійство не привело його в Олександро-Невську лавру.
Колись лавра кишіла чорними чернецькими скуфіями й клобуками, але на той час, коли сюди прибув Миколка, свята обитель значно змінила свою фізіономію. Зникли ченці, а в колишніх келіях оселились нові люди.
Тихі келії перетворилися в спільні і одиночні камери, в яких тепер сиділи неповнолітні злочинці.
Лавра була останнім ступенем виправної системи. Звідси було тільки дві дороги: або в тюрму, або назад у нормальний дитбудинок.
Попасти в лавру — це в ті роки вважали за найбільше лихо, найстрашніше, що могло ждати молодого правопорушника. Школярів і дитбудинківців, які чимось прошпетились, лякали Шкідою, та коли вже мова заходила про лавру — значить, діло було швах, значить, хлопець, вважалося, пропав.
І ось Миколка Громоносцев докотився-таки до лаври. Три місяці тинявся він по камерах, спостерігаючи, як його товариші по ув'язненню ріжуться саморобними картами в "буру", слухав розповіді бувалих, перестукувався з сусідами, навіть пробував тікати. В темпу зимову ніч він і два його товариші виламали грати камери й спустилися на рушниках у двір. Піймали їх на огорожі, через яку вони хотіли перелізти. Відсидівши тридцять діб у карцері, Миколка несподівано взявся за розум. Одного разу він прийшов до завідуючого і твердо заявив:
— Люблю математику. Хочу бути професором.
Категорична заява Миколки вплинула. Громоносцева перевели в Шкіду.
Того ж дня, розглянувши швачка ближче, шкідці радилися:
— Як його прозвати?
— Сажотрусом назвемо. Диви, який чорний!
— Жуком давайте.
— Ні.
— Ну, то хай буде — Циган.
— О! Правильно!
— Циган і є.
Миколка зневажливо слухав, а коли вирок було винесено, всміхнувся і недбало сказав:
— Мені однаково. Циган то Циган.
— А чому ви школу називаєте Шкід? — питав Миколка на уроці, зацікавившись дивною назвою.
Горобчик відповів:
— Тому що це, брат, по-радянськи. Скорочено. Школа імені Достоєвського. Перші літери візьмеш, складеш разом — Шкід вийде. От як, брат, — закінчив він гордо й багатозначно додав: — І все це я вигадав.
Миколка помовчав, а потім раптом знову спитав:
— А як звати завідуючого?
— Віктор Миколайович.
— Та ні… Як ви його звете?
— Ми? Ми його Вітею звемо.
— А чому ж ви його не скоротили? Якщо вже скорочувати, то скорочувати. Як його прізвище?
— Сорокін, — кліпаючи очима, відповів Горобчик.
— Ну, от: Вік. Мик. Сор. Звучно й гарно.
— А таки непогано вийшло.
— Ну й Циган!
— І справді, треба буде Вікмиксором величати. Спробували скорочувати й інших, але скоротили тільки одну німку. Вийшло м'яке — Еланлюм.
Обидва прізвиська прийняли одностайно.
Одного разу Вікмиксор, колишній Віктор Миколайович Сорокін, любитель усього нового й оригінального, зайшов до хлопців і, сівши на підвіконня, м'яко, по-батьківському почав:
— Нудьгуєте, хлопці?
— Нудьгуємо, — сумно відповіли хлопці.
— Треба, хлопці, розважатися.
— Треба, — підтакнули знову шкідці.
— Ну, якщо так, то в мене є ідея. Школа паша розширяється, і пора нам видавати газету.
Хлопці погмикали, але нічого не відповіли, і Вікмиксору довелося повторити пропозицію:
— Давайте видавати газету.
— Давайте, Вікторе Миколайовичу. Тільки… — зам'явся Косар, — ми цього не вміємо. Може, ви зробите?..
Пропозиція була смілива, але Вікмиксор погодився:
— Добре, хлопці, я вам допоможу. Для початку треба, щоб було керівництво. Так що — гаразд, зробимо.
Скоро про цю розмову забули.
Але завшколою, захоплений своєю ідеєю, не охолонув.
Кожного вечора в маленькій канцелярії дрібно стукотіла друкарська машинка. Вікмиксор сам готував перший номер шкідської газети.
В той же час у дитбудинку почали помічати, як зростає популярність Цигана.
Миколка вже не був мокрою куркою, новачком, він просто, по-товариському розмовляв з завшколою і коротав з ним довгі вечори за шахівницею.
— Бач, стерво, підлизується до Вікмиксора, — злісно скиглили хлопці, поглядаючи на спритного фаворита, але тому хоч би що, він, як і раніше, крутився біля зава.
— Не інакше кляузником буде, — розпалював маси Горобець.
Хлопці слухали й лютували, але Циган не зважав на те, що товариші хмурилися, хоч було й прикро, що досі з ним ніхто не хотів дружити, а тим більше коритися йому так, як корилися Горобчику.
Річ у тому, що Шкіда тільки тоді поважала свого товариша, коли знаходила в ньому щось особливе — таке, чого не було в інших.
У Горобця воно було. Він мав балалайку, поганеньку, розстроєну в ладах балалайку, і вмів сяк-так бринькати на ній. Більш ніхто з вихованців тієї науки не подужав, і тому єдиного музиканта поважали.
У Цигана ще не було пагоди завоювати прихильність товаришів, але він довго, наполегливо шукав її і нарешті знайшов.
Одного разу, сидячи в кабінеті завшколою за партією в шахи, Миколка, перемігши тричі підряд, четверту гру навмисно провалив.
Зажурений Вікмиксор повеселішав. Незважаючи на свої п'ятнадцять років, Миколка добре грав у шахи, і завшколою рідко вигравав. Тому він дуже зрадів, коли загнаний і зашахований його король раптом дістав можливість дихати, а через шість ходів Миколка не помітив важливого пересування і дістав мат.
— Гарний матик. Здорово ви мені вліпили, — удавано захоплювався Циган, розвалюючись у шкіряному кріслі. — Дуже гарний мат, Вікторе Миколайовичу.