Його зненавиділи. Почалася війна, яка закінчилася перемогою шкідців.
Шкільна рада визнала роботу Сірника непедагогічною, і Сірник пішов із школи.
Так само закінчив і Песиміст — напівголодний студент, який не мав ні педагогічної практики, ні педагогічного таланту і не зміг працювати серед шкідців.
Багато їх перебачила Шкіда.
Майже шістдесят халдеїв змінилося в школі тільки за два роки.
Вони приходили і йшли геть. Повільно, мов золото в піску, відсіювались і лишалися справжні, талановиті, віддані справі працівники. З шістдесятьох чоловік тільки десяток зумів, не пристосовуючись, не підробляючись під "свого хлопця", знайти шлях до сердець зіпсованих шкетів, і цей десяток на своїх плечах виніс на берег важкий шкідський човен, оснастив його й послав у далеке плавання — в широке житейське море.
♦
Ольга Панасівна — м'яка, тиха й добра, може, навіть занадто добра. Коли вона відрекомендувалася завідуючому як викладачка анатомії, той недовірливо й недружелюбно подивився на неї і подумав, що навряд чи впорається вона з його буйними вихованцями. Але час показав інше. Те, що іншим педагогам вдавалося зробити за допомогою погроз і покарань, у неї виходило легко, без найменшого натиску й напруження.
Тендітна й зовні хвороблива, вона, проте, мала великий запас спокою: ніколи не кричала, нікому не погрожувала, і все-таки за місяць усі класи полюбили її, і всюди заняття з її дисципліни пішли добре.
Навіть найлінивіші робили успіхи.
Мамочка, Янкель і Горобець — присяжні ледарі — раптом зацікавилися людським скелетом і ретельно малювали гомілкові та тім'яні кістки в своїх зошитах.
Ольга Панасівна зуміла прищепити учням любов до навчання і зробила б багато, коли б не тяжка хвороба, яка примусила її покинути на деякий час Шкіду.
♦
Громадянська війна закінчилася. Настало мирне життя. У місті один за одним відкривалися нові клуби й будинки освіти.
Задумалися над цим і в дитячому будинку. Вільного часу хлопці мали досить, треба було використати його до пуття.
І ось прийшла Міра Борисівна, гладка, життєрадісна єврейка. Вона прийшла похмурого осіннього вечора, коли в класі панувала нудьга, і зразу розворушила хлопців.
— Ну, хлопці, я до вас. Тепер працюватимемо разом.
— Ласкаво просимо, — похмуро привітав її появу Мамочка. — Тільки щодо роботи ви перестаньте. Не загинайте. Все одно цей номер не пройде.
— Чого ж це? — щиро здивувалася вихователька. — Хіба погано розробити п'єску, поставити гарний спектакль? І вам буде весело, і інших повеселите.
— Ого! Спектакль? Це лафа!
— Засохни, Мамочко! Діло буде! — пролунали вигуки.
Робота закипіла.
Надходили свята, і тому Міра Борисівна з місця в кар'єр взялася до діла. Навіть свій вільний час вона проводила в Шкіді.
Відразу ж підібрали п'єси. Взяли "Скупого рицаря" і уривки з "Бориса Годунова". Увечері, зібравшись у класі, влаштовували репетиції.
Япончик, який розучив два монологи царя Бориса, виходив на середину класу й відкривав трагедію. Але як тільки монолог підходив до вигуку:
І хлопчики скривавлені в очах… —
Япончик торопів. Темперамент зникав, і він, якось заплітаючись, докінчував:
І хлопчики скриватії в очах…
Тоді лунав м'який, але рішучий вигук Міри Борисівни:
— Єончик… Знову не так!..
Єончик мало не плакав і починав з початку. Зрештою він добився свого. В репетиціях і в рухливих іграх, які влаштовувала невтомна Міра, як звали її вихованці, минали довгі шкідські вечори.
Хлопці більше й більше зближалися з вихователькою і незабаром так її полюбили, що в дні, коли вона не була черговою, шкідці по-справжньому сумували. Тільки-но, було, побачать її кожушок і м'яку оренбурзьку шаль, і вся Шкіда миттю наповнювалася криками:
— Міра прийшла!
День спектаклю був тріумфом Міри Борисівни.
Грали хлопці з піднесенням.
То був найкращий у школі вечір, а після програми шкідці зробили сюрприз.
На сцену вийшов Янкель — його одностайно обрали на конферансьє, — повідомив про додаткову програму, яку учні приготували від себе на честь своєї виховательки, і прочитав вітальний вірш:
Скінчивши наш перший великий спектакль,
Ми бачимо всі: його мало.
Вшануємо Міру Борисівну Штак,
Що в Шкіді театр заснувала.
З цього дня дружба ще більше зміцніла, але одного разу в середині зими Міра прийшла і, ніяковіючи, сказала, що вона одружується і виїздить з Пітера. Шкода було розлучатися, однак довелося примиритись, і весела вчителька в солдатському кожушку назавжди зникла з Шкідської республіки, лишивши на пам'ять про себе знайому білетерку в "Сплендід Паласі", яка щотижня пропускала в кіно двох вихованців Міри — Янкеля і Японця.
Такі були ці дві виховательки, що зуміли серед дефективних дітей заронити любов до навчання і прихильність до себе. Їх любила вся школа.
А от Амебку Шкіда незлюбила, хоч, може, він був і непоганий викладач.
Амебка — чоловік середнього віку, з некрасивою статурою, з вузьким мавпячим лобом — викладав природознавство. Свою дисципліну він гаряче любив і всіляко намагався притупити цю любов і учням, але це вдавалося йому нелегко. Хлопці ненавиділи природознавство, ненавиділи й Амебку.
Амебка був надто похмурий, схильний до педантизму, а Шкіда таких не любила. У класі йде урок.
Амебка захоплено розповідає про мікроорганізми. Рантом він помічає, що остання парта, де сидить Єонін, не слухає його. Він вживає заходів:
— Єонін, пересядь на першу парту.
— Чого? — дивується Япончик.
— Єонін, пересядь на першу парту.
— Та мені й тут добре.
— Пересядь на першу парту.
— Та чого ви причепилися? — спалахує Японець, але у відповідь чує той самий монотонний наказ:
— Пересядь на першу парту.
— Не сяду. Халдей нещасний! — озлоблено кричить Єонін.
Амебка деякий час думає, а тоді починає все з початку:
— Єонін, вийди геть з класу.
— А за що це?
— Вийди геть з класу.
— Та за що ж?
— Вийди геть з класу.
Єонін озлобляється і вже люто тупає ногами. Кнопка його носа червоніє, очі наливаються кров'ю.
— Єонін, вийди геть з класу, — спокійно повторює Амебка, і тоді Японець вибухає лайкою:
— Амебка! Халдей триклятий! Чого причепився, довбешка дерев'яна!
Амебка спокійно слухає до кіпця й каже:
— Єонін, ти сьогодні митимеш убиральні.