Пал Ванич зробив спритний маневр. Коли йому оголосили про звільнення, він прийшов у четверте відділення і з сумом розповів про це вихованцям.
Зчинилася неймовірна буря. Хлопці клялися, що відвоюють його, і дали урочисту обіцянку вчинити такий бешкет, якого Шкіда ще ні разу не бачила.
Цей день шкідці і педагоги запам'ятали надовго. Старшокласники закликали всі відділення до боротьби і дали рішучий бій.
Штаб обговорив план дій, і відразу після того, як Пал Ванич пішов, на стінах школи зарябіли плакати:
У відповідь на це Вікмиксор під час обіду в докладній промові пробував довести, що Ариков як учитель нікуди не годиться, що він тільки розбещує учнів, і закінчив тим, що підтвердив своє рішення.
— Він сюди більше не прийде, хлопці. Я так сказав, і так буде!
Гробова мовчанка була відповіддю на промову зава, а після обіду почалося пекло, якого Шкіда не бачила з дня свого заснування.
В усіх залах, класах і кімнатах позачиняли двері, з лав, щіток і стільців влаштовували пастки. Тільки-но хто відчиняв двері, як на голову йому падало щось важке, лишаючи помітний слід — сипець або ґулю.
Такі забави не дуже подобалися педагогам, але здаватися вони не хотіли: треба було проводити уроки. Халдеї кинулися в бій, і після тривалої облоги барикади було взято штурмом. У трьох педагогів на лобах і підборіддях красувалися синці. Однак педагоги й далі боролися самовіддано.
Того ж дня штаб дав наказ почати "гарячу" війну, і не одна пара виховательських штанів прогоріла від підкладених на стільці жарин. Але треба віддати належно — держалися педагоги стійко. Про уроки вже не було й мови, треба було хоча б утримати в своїх руках владу, і тільки за це й точилася тепер боротьба, жорстока і вперта. Настав вечір. Під час вечері Вікмиксор, зважаючи на загрозливе становище, почав ризиковану контратаку й оголосив школу в стані облоги. Заборонив прогулянки й відпустки, доки не припиниться бешкетування. Та ба, це тільки підлило масла в огонь. Надходили сутінки, і штаб надумав випробувати останній засіб. Засіб був одчайдушний. Штаб кинув лозунг: "Бий халдеїв".
Мов стадо диких тварин, рвонула вся школа. Відразу скрізь погасла електрика і почалася дика розправа. По залу, ревучи, металися в темряві гурти шкідців. Захоплені зненацька, халдеї опинилися в оточенні.
Їх одразу ж зім'яли. Підставляли ніжки. Шпурляли в голову книжки й чорнильниці, били кулаками і шарпали на всі боки.
Намагання запалити світло були марні. Хтось викрутив пробки, і орда осатанілих шпаргонців носилася по школі, трощила все і всіх. Стогнала в темряві на кухні куховарка. Гриміли казани. Це найповзятливіші й найпрактичніші хлопці вирішили скористатися з метушні і грабували рештки обіду та вечері.
Вихователі не витримали і відступили в канцелярію. І тут, оцінивши всю небезпеку становища і зрозумівши, хто був заводієм, Вікмиксор негайно пішов у клас старших і влаштував екстрені збори.
Щоб перемогти, треба було змінити тактику, і він її змінив.
Коли всі хлопці сіли й трохи вгамувалися, Вікмиксор лагідно почав:
— Хлопці, скажіть відверто, чого ви буяните?
— А навіщо Пал Ванича вигнали? — почулася відповідь.
— Хлопці! Але ви зрозумійте, що Павло Іванович не може бути вихователем.
— Чому це не може?
— Та хоча б тому, що він молодий. Ну скажіть самі, хіба ви не хочете вчитися?
— Так він же нас теж учить! — загули нестройні голоси, але Вікмиксор підняв руку, дочекався, коли настала тиша, і спитав:
— Чого ж він вас навчає? Ну що ви з ним пройшли за місяць?
Хлопці зніяковіли.
— Та ми різне проходили… Всього не запам'ятаєш!
А Мамочка під загальний сміх додав:
— Він здорово пісні співав. Про сосиски!
Настрій помітно змінився, і Вікмиксор скористався з цього.
— Хлопці, — сказав він сумно, — як вам не соромно… Ви, старшокласники, все-таки розумні, розвинуті хлопчики, і рантом полюбили людину за якісь "сосиски"…
Клас нерішуче захихикав.
— Адже Павло Іванович не педагог, він цирковий клоун, тільки тим і цікавий, що він клоун!
— Правда! — пролунав вигук. — Клоун! Як у Чінізеллі.
— Ну так ось, — вів далі Вікмиксор. — Клоуна вам і в цирку покажуть, а літератури ви не знатимете.
Клас мовчав. Сиділи, підперши голови руками, дивилися на Вікмиксора, який розгулював по кімнаті, і мовчали.
— Отже, — голосно сказав Вікмиксор, — вибирайте: або Пал Ванич, або література. Якщо ви не перестанете бешкетувати, Пал Ванич, може, й залишиться, але літературу ми змушені будемо викреслити з програми школи.
Він торкнувся болючого місця. Шкідці все-таки хотіли вчитися.
— Хлопці! — крикнув Японець. — Ша! Як по-вашому?
— Ша! — повторив весь клас. І всі зашуміли. Відразу стало легко й весело, ніби за вікном вщухла буря.
Бешкетування припинилося. Павла Івановича вигнали з школи, і штаб повстанців розпустив сам себе.
А ввечері після чаю Японець сказав товаришам:
— Буянили ми здорово, але, правду кажучи, не через Пал Ванича, як ви думаєте?
— Це правда, — сказав Циган. — Буянили ми просто так — аби буянити… А Пал Ванич — добра сволота.
— Факт, — підтакнув Янкель. — Бити таких треба, як Пал Ванич…
— Бий його! — збуджено закричав Горобець, але він спізнився. Пал Ванича вже не було в школі. Він пішов, лишивши після себе сумбурний спогад.
♦
Іншу тактику виробив такий собі Сірник, прозваний так за те, що був страшенно худий. Це була нещасна людина. Бойовий офіцер, учасник двох воєн, контужений на фронті, він навіки лишився напівглухою, озлобленою і похмурою людиною.
У школу Сірник прийшов як викладач гімнастики і зразу став на сторону начальства, до найменшої дрібниці виконуючи накази Вікмиксора і постанови педради.
Він нещадно карав, записував у журнал довжелезні зауваження, позбавляв відпусток.
Добрий педагог — звичайно добрий дипломат. Він розраховує і обмірковує, коли можна записати чи покарати, а коли й не треба.
Сірник же мало задумувався і сипав покараннями направо й наліво, намагаючись тільки не дуже відступати від правил.
Він походжав на своїх довгих худих ногах по Шкіді, похмуро озираючись на всі боки, й незлобиво скрипів:
— Стань до груби.
— В ізолятор.
— Без обіду.
— Без прогулянки.
— Без відпустки.