Далі мене скрізь супроводжували електронні світляні написи. У ліфті й далі, на глибині 38-го поверху підземелля, куди мене й завіз цей ліфт. Довго ми спускалися, довго... Я вже казав, що це був Космічний Мілітарний центр, збудований на початку Четвертої світової. А потім переобладнаний на Виборчу дільницю. Саме тут після трьох діб роздумів я мусив зробити остаточний вибір. Із двох сил. Я мусив від імені усього населення планети визначити, кому саме
— бабайцям, чи мамайцям — слід віддати перевагу. І все це — через кров, через кляту кров, через паршиві кров'яні тільця, яких у мене виявилося саме стільки, скільки було!.. (Павза).
Отже десь хвилин так за двадцять ліфт зупинився на тридцять... на тридцять сьомому, передостанньому поверсі. Двері розчахнулися, й прямо перед собою я побачив табло: "ІТИ ПРЯМО!" Такі написи й надалі супроводили мене скрізь, наказові, в безособовій формі, достоту неначе команди для пса: "Іти прямо!", "Іти ліворуч!", "Натиснути кнопку право-руч!", "Чекати!", "Отримати обід!", 'Отримати вечерю!", "Слухати інформацію!" , Відпочивати! , омиватися! , Снідати! , Слухати інформацію!", "Слухати інформацію!" Слу-уха-ати-и! Інформацію-ю-ю!
Інформація супроводжувала мене всі ті три доби. П'ятдесят хвилин інформації — десять хвилин перерви. І з одинадцятої вечора до сьомої ранку — перерва на сон. Згідно виборчого статуту інформація була розподілена порівну, навпіл між бабайцями і мамайцями, з точністю до секунди.
О сьомій рано разом зі звуковою інформацією вмикалися і світляні написи:
''Час на ранковий туалет, гоління, чищення зубів — 40 хв." "Час на сніданок — ЗО хв. . Я плен'гався до столу і з продовольчого ліфта діставав тацю зі сніданням. А в цей час мені було всоте повторювано, що мамайці стоять за добробут усіх, а бабайці — за процвітання кожного, що мамайці гарантують безпеку громадянина, а бабайці — його спокій і недоторканість. Бабайці прагнуть кожному дати житло і роботу за фахом, а мамайці — якісне медичне обслуговування й забезпечену старість. Мамайці обіцяють стояти за людей праці, а бабайці — за трудовий народ. Мамайці всіляку підтримку надаватимуть розвиткові науки, а бабайці якомога вище піднімуть престиж інтелігенції. Мамайці забезпечать скорочення військ і конверсію, а бабайці обіцяють розпочати якнайшвидше роззброєння та демілітарізацію.
Після сніданку й до обіду я мав вільний час, протягом якого блукав своїми апартаментами, наштовхуючись по кутках на світляні написи: "Кінець житлового сектора! Дальший прохід заборонено!" А над дверима ліфта миготіли рідкі кристали секундоміра: "До початку виборчої процедури залишилося стільки-то секунд". Табло було шестизначне, і коли я вперше вступив до підвалу з ліфта й роззирнувся, воно показувало щось понад 250 000. Двері ліфта зачинились, і відлік увімкнувся автоматично. Аж понад чверть мільйона секунд було дано мені на роздуми. Вони, ці секунди, миготіли й танули, вже наступного дня, як я розумію, крайня двійка ліворуч перетворилася на оди-ницю, а згодом і на нуля, зеро, рахунок пішов вже не на сотні, а на десятки тисяч. Так я колись в довготривалому відрядженні, змучений відсутністю дружини, перепившися пива, забрів до секс-шопу, до індивідуальних кабінок. В кишенях було повно монет, і я нажбурляв їх у щілину, як видавалося, трохи не дощенту. Засвітився екран, пішов фільм, але я 'майже не міг його дивитися, погляд мій увесь час перескакував на табло лічильника, де миготіли мої гроші, зменшуючись, провалюючись кудись у темряву, у небуття, гроші, перетворені на секунди екранної дії, на цокання давнього механічного дзиґаря, час, рух, плин, лет...
А тепер у час перетворили мої роздуми, мою самотність. Десь далеко над головою була поверхня планети, гори, пустелі й океани, міста, автостради й люди, люди, люди... Ці люди щохвилини чули моє ім'я і чекали моєї діі. Чи, можливо, це я зараз так думаю. Може, вони й не згадували, і не думали про мене. Просто жили собі всі своїми життями, і що їм було до того Великого Вибору, що я його мусив незабаром зробити, натиснувши одну з двох кнопок на пульті в Залі голосування: зелену ліворуч за бабайців чи синю праворуч за мамайців... Чи, може, навпаки? Стільки пройшло вже часу^ що й приза-булося... Так-так... Зелена мала бути ліворуч, синя — праворуч! Ьа байці хотіли добробуту всім, а мамайці — процвітання для кожного... А десь далеко-далеко наді мною, високо-високо або навіть глибоко-глибоко, бо ж навіть по інший бік планети жили, ходили, дихали, чекали на мене моя старенька матуся, моя дружина і троє діточок моїх, Лоло, Боло і Міоло, вісім років, одинадцять і п ятнадцять. Щоб повернутися до них, я мусив зробити Великий Вибір...
Я таки зробив його. Але про це трохи пізніш. Все по порядку. На все свій час...
На табло ліворуч з'явився другий нуль. Повсюди в моїх апартаментах засвітилося пронизливе синє сигнальне світло. Близько трьох годин залиша-лось мені до Великого Вибору. На ту пору я вже остаточно втратив усіляку орієнтацію в часі. Спав, дрімав, коли заманеться, краєм вуха вловлюючи металеві голоси дикторів, які читали мені передвиборчу інформацію. Та в останні десять тисяч секунд це читання було припинено. Я мав час зосере-дитись і визначитися остаточно. Натомість я заснув, від перевтоми нервів, від самої нестерпності думки, що ось невдовзі я натисну одну з двох кнопок, і у світі остаточно запанує одна з двох сил. Мене зморило, і я задрімав у фотелі перед маленьким столиком, бо ліжко моє після того, як я прокидався і вставав з нього, на день ховалося у стіну. Розбудило мене пронизливе диринчання і червоне миготіння нулів на табло:000 000! При вході до мого помешкання вже розчахнулися сріблясті двері ліфта, й червоний напис над ними наказував:"Увійти до ліфта!" Я підкорився. А що я мав робити? Що я міг вдіяти супротив?
Несподівано для мене ліфт поїхав не вгору, а вниз, на іще якийсь секретний, невідомий поверх, 38-А, як з'ясувалося. Хоча могли ще існувати й 38-Б, і 49-Ю, звідки мені знати. Зрештою, воно й нецікаво. Все вже скінчилося. Тож я продовжу свою розповідь.
Виборчого статута я знав напам'ять. Але знати й розуміти — це не завжди одне й те саме. Тож коли двері випустили мене на поверсі 38-А й зачинилися, я з жахом усвідомив, що тепер вони відчиняться тільки після того, як я зроблю вибір. Великий Вибір. То ще йшли останні хвилини, коли я не знав, що ніякого вибору насправді немає.