Пам'ятаю ще велику скляну залу аеропорту, мої провідники йдуть спереду та позаду від мене, всі люди в залі повернуті до мене спинами, — " для уникнення будь-якого впливу на Виборця в час його підготовки до виконання виборчої дії , — це, здається, другий параграф четвертої статті виборчого статуту. Десь далеко, у кутку раптом забелькотало дитя рочків двох, побігло, непевно хитаючись на ніжках, і двоє поліціянтів у сірій формі тут-таки й кинулися навперейми. Молода налякана мама теж розвернулася впівоберта і лише руками розвела услід малюкові. Що було далі, я вже не встиг побачити. Ми увійшли в металеві двері "відстійника" і, пройшовши коротким вузьким коридором, виринули просто перед трапом літака.
Це був трансконтинентальний гіперзвуковий лайнер, що мусив за півтори години перенести нас аж на протилежний кінець планети — у Трансалбанію, це ось тут, за Панамським Крижаним хребтом, тут, де ще'"]На початку Четвертої світової війни було споруджено й опоряджено Космічний Мілітарний центр, аж на тридцять п'ять поверхів у глибину. А до Великого Вибору його було спеціально переобладнано на Виборчу Дільницю. Для єдиного Виборця. Для мене себто. Ми з моїми провідниками швидко збігли угору трапом, і за нами безгучно засунувся металевий люк. О, скільки таких люків звідтоді засувалося за мною! Скільки разів я вже бачив цей рух металевої маси — невпинний, невідворотній! Площина, що відрізає тебе від зовнішнього простору, від безмежності, від свободи, від неба над головою... Скільки разів...
В літаку ми одразу ж пройшли у хвіст і зайняли три місця в розкішному салоні бізнес-класу. Двері до кабіни пілотів були вже задраєні, засвітився напис-прохання пристебнути паски, й літак дуже швидко рушив на злітний майдан-чик. Вертикальний злет завжди був мені неприємний: тебе вдавлює в крісло, у вухах дудонить, в очах темніє. Але це минулося за якихось дві-три хвилини, почому з-за ширми до салону вийшли дві стюардеси з металевими тацьками, повними різних напоїв. Засвітився також екран телевізора перед нами, бо від моменту злету, згідно виборчого статуту, мені вже дозволялося "опосередко-ване і контрольоване отримання інформації". Стюардеси ж, посміхаючись розкішними своїми сіро-перламутровими зубами, поставили перед нами таці з напоями, три келихи і зникли. Одна з них, здається, навіть хотіла щось мені сказати, але наткнувшись на колючі погляди обох супроводжуючих, лише зиркнула багатозначно мені ув очі й розчинилася за ширмою. Я, зненацька розхоробрившись, налив собі з півкелиха "Метакси" і зробив добрячий ковть. Духмяна й гаряча рідина миттю пронизала мені груди й потім повільно розійшлась по всьому тілу. Стало легко й безжурно. Хвилювання моє розвіялося. Я звів очі на екран телевізора. Мої супроводжуючі дали мені до рук пульта й собі потяглися до пляшок. По чотирьох державних каналах скрізь транслю-валися новини, і скрізь розповідалося про мене. Мої фотографії миготіли, змінюючись на екрані. Потім з'явилась дружина, щаслива і знічена водночас, вона, часто зітхаючи, говорила в добрий десяток мікрофонів одну й ту ж саму фразу: "А ми якраз сиділи, снідали, коли раптом дзвінок у двері... А ми саме снідаємо... а тут у двері дзвонять... А ми якраз снідаємо сидимо..." Потім у кадрі виникло мамине обличчя, але мама мовчала, лише мружачись в об'єктиви, а голос диктора за кадром почав розповідати: "Мати єдиного Виборця прожила довге і чесне трудове життя. Всі свої сили вона віддала розбудові та становленню..." ну і так далі, всіляку байду молов. Потім знову мої фотографії замиготіли, біографію почали вже чи не вкотре переказувати, і я перемкнув на комерційні канали.
Там показували мою малечу — Лоло, Боло і Міоло, три рочки, шість і десять, ну вже й режисери на мультикомп'ютерах попрацювали. Діти були вбрані так охайно й барвисте, як ми їх зроду не одягали. Одразу ж за цим почалася спеціальна програма, улюблені мультики моїх дітлахів. На іншому каналі саме йшла реклама зубної пасти "Колгейт • 3000", і я раптом знову побачив самого себе, як я, схилившись над білосніжною чашею раковини, от зроду не мав ні такої, ні навіть подібної, — я чищу зуби тим самим "Колгейтом". А я все життя своє користувався банальним 'Поморіном", от з місця цього не зійти. Потім замиготіли ще якісь обличчя, напруживши пам'ять, я збагнув, що це все мої друзі дитинства й однокласники, і всі вони чомусь наввипередки, перебиваючи одне одного, говорили, що я у дитинстві найбільш за усе любив піццу "Везувіо". Убий, не пригадую такого! Мамині вареники я любив. І пиріжки з маком... А якусь там піццу...
Мені швидко обридла ця телевізійна брехня, і я, немов переситившися нею, повідомив своїм супутникам, що йду до туалету. Обоє перезирнулися, та не сказали нічого. На той час вони вже майже до денця приговорили літрову пляшку "Білого коня", і їм було вже добре. Виборчий статут нічого такого не згадував про фізіологічні потреби єдиного Виборця, тільки все ж гарантував "повне, цілковите і всебічне їх задоволення". Тому провожаті мої, посунув-шися, пропустили мене до салону, і я, притримуючись за спинки порожніх крісел, пішов уперед, видивляючись дверей з двома нулями.
Зараз я тому згадую про все це у подробицях, що ці мої супроводжуючі, а ще також екіпаж і стюардеси були останніми живими людьми, яких я бачив у своєму житті. Коли б я міг про це знати тоді!..
В одному з бічних відсіків широченного салону я нарешті запримітив уступ на три сходинки і потрібні мені двері. Поряд з дверима за маленьким відкидним столиком сиділа й та сама світлоока стюардеса, що ото так багатозначно мені усміхнулась, пропонуючи напої. Зараз вона знову розчепірилася в усмішці, і не звужуючи її ані на міліметр, видихнула крізь рожево-сірии перламутр своїх чудових порцелянових зубів: "Ви, мабуть, шукаєте це? — і вказала очима на туалет. Я й сам прекрасно знав і бачив, чого я шукаю, тож буркнувши "дякую", вскочив у двері й заклацнув шпінгалета. Відливши усе своє хвилювання у темно-фіолетову чашу одноразового унітаза, я притоптав педаль і рвонув на себе двері. Стюардеса так само сиділа під дверима... так само, та не так само. Вона підняла й притулила до стіни того відкидного столика, а свою куценьку формену спідничку закотила до пояса. Окрім того вона розстебнула тужурку з блискучими ґудзиками, і дві круглі перфектні цицьки безсоромно дивилися на мене, пульсуючи брунатними пилками: ліва-права, ліва-права... "А може, ви шукаєте оце?" — знову сказала вона своїм глибоким грудним гол'.сом, не ворушачи при цьому губами і якось по-собачому дивлячись на мене знизу вгору, не в очі мені дивлячись, а десь так у груди, і погляд її сповзав при цьому вниз кривулястими ривками, неначе дощова крапля по віконному склі. Я для більшої переконливості мусив тут вдатися до телепатичного зв'язку і з люттю передав їй напрочуд яскраву картинку свого маленького будиночка, де на ґанку дрімає у кріслі матуся, в городчику порпається дружина, їй допомагає Міоло, вісім років, а Лоло і Боло, один рік і чотири рочки, бавляться на моріжку перед будинком. Дівуля іще раз безсоромно глипнула на мене й почала перебирати золотисті ґудзики, застібаючи їх. Отак мені востаннє у житті пропонувалося жіноче тіло. Е,-ех... Я злетів трьома сходинками до основного салону і трохи не бігцем подався на своє місце, до осовілих своїх супроводжуючих. Ми вже підлітали до космоаеропорту Такла-Макан, тож тільки-но я опустився у своє крісло, як засвітився напис пристебнути паски. Я іще встиг трішки плеснути собі "Метакси", так, на саме денце, а супутники мої спали, як суслики голошкірі, тільки поштовх від прямого приземлення їх розбудив. Тут наші шляхи нарешті розходилися, бо на мене чекала Виборча Дільниця, а вони свою функцію вже виконали. Двері літака відчинилися, та ні льотного поля, ні обрію я не побачив. Навпроти були ще одні двері — до кабіни ліфта, і вони розповзлися на два боки, і вступати до кабіни я вже мусив сам, без жодних супроводжуючих. Вони стояли в мене за спиною і мовчали, як і велів їм виборчий статут. Випари "Білого коня" з їхніх ротів лоскотали мене в потилицю. З рожевої глибини ліфта засвітив у очі напис: "ТІЛЬКИ ОДНА ОСОБА — ВИБОРЕЦЬ!" Зробивши півтора кроки углибину, я озирнувся. Супроводжуючі обоє тупо й байдуже дивились мені в обличчя. Механічні двері літака почали затягатися, неначе рана. Дві половинки дверей ліфта стулилися теж.