Зараз, коли я входжу у хлібні ряди, я напружено вслухаюся. Я мрію почути хоч би легенький шурхіт, шелест, шкряботіння. Але тут все так загермети-
-зовано, що які там хробаки, які там миші. А я мрію, я вмираю, так хочу побачити мишку — малу-маленьку, блакитно-сіру, з перетинчатими крильця-ми, з очима-намистинками і гостреньким носиком, — таку, якою її малювали з підручнику з зоології для нульового класу. Або кільчастого й мучнистого хробака — живого хробачка, який пульсує своїм досконалим довгастим тілом і, проштовхуючи крізь себе їжу, повзе до нового харчу. А від нього потім введуться інші хробаки, спершу — маленькі ніжні хробаченята, я ходитиму між ними дуже-дуже обережно, аби не те що не наступити, — не налякати їх своєю ходою, своєю тінню, своєю постаттю, своїм диханням. А вони попідростають і перетворяться на товсті веретенця лялечок, з яких потім випорхнуть білі метелики, і, можливо, декотрим з них вдасться подолати засипану шахту ліфта, й вони виберуться на поверхню і серед сірого попелу планети заснують цивілізацію метеликів, спершу білих і сліпих, з неприємно-розлогими вусами, з крильцями, всипаними рипучою пергою, ледь слизькуватою на доторк.
Та все це мрії мої, райдужні мрії... Нічого живого, ані блошиці, ні мухи, навіть невидимої оку інфузорії немає тут!..
На котромусь з тих поверхів, куди я можу досягти, мені трапився цілий склад ляльок. Ляльо^ з секс-шопів. Те сховище я вивчив^лише ледь-ледь. Кілька перших контейнерів. Лежать у них величезними партіями білява Саллі й довгонога Холлі, тоненька Барбі й пишногруда Саманта, і ще лискуча чорношкіра Блек Чері. Можливо, десь далі, у глибині сховищ лежать у контейнерах ще й інші породи, види та модифікації — з двома головами, чотирма грудьми й шістьма ногами, або, скажімо, з тулубом слона й ассирійською бородою. Хто
-чна. Тут готувалися сидіти довго і всерйоз.
Тож готуючи собі свою щомісячну ванну, — приблизно щомісячну, бо хро-нометри на всіх поверхах показують різний час і брешуть немилосердно, — тож влаштовуючи собі лазню й санітарний день, я окрім кальсонів і солдатської сорочки витягаю з контейнера ще й партію нових ляльок, саме у такому порядку, як я їх щойно перерахував: Саллі й Холлі, Барбі, Саманта й Блек Чері. Вони самі наповнюються повітрям, варто лиш відкрити клапана, я обкладаюся ними, коли лаштуюся до сну, і часто прокидаюся уночі — уночі?
— якби ж то знаття, ніч чи день на моїй планеті? — тож я часто прокидаюся від липких їхніх гумових обіймів. А прокинувшись у темряві, я довго-довго лежу, втупившись невидющими очима в нікуди, в досконалу, стоп ятдесятипроцентову темряву, пітьму, яка огортає мене, оточує, і втішаю себе наївно-дитячою мрією, маренням, що нічого того не сталося, що це тільки мене одного засипало якимсь робом на Виборчій Дільниці, а на планеті й далі буяє життя, і моя добра матінка сидить на ґанку з плетивом, і моя дружина порається в городчику, і троє діток моїх, Лоло, Боло і Міоло, дванадцять років, п'ятнадцять і дев'ятнадцять, допомагають їй, і світло ллється з неба ненормовано, і немає отих барханів сірого пороху, які я бачив на моніторах телецентру, і людство живе собі так само у часі Замирення, от лише забули вони всі чомусь про свого Єдиного Виборця.
А нехай би й забули, якби тільки так сталось насправді. Чи, може, так воно і є? Може, це якийсь експеримент, якесь випробування на виживання, на живучість, на подолання перешкод? Може, саме для цього брали кров на аналіз у той далекий-предалекий день? Може, десь тут, поряд, ось лише руку простягти, ось за цією стіною сидить бригада дослідників у сірих, мов попіл, халатах, роздивляючись мене через невидимі отвори у стіні: Чи просвічуючи стіну ультразвуком? Або інфрасвітлом? Де ви? Де ви? Ну пожалійте мене, змилосердіться, дайте знак, хоч би найменший шурхіт телепатичний, дайте мені зрозуміти, відчути вас, де ви є?!
Нема. Нікого тут немає. Лише залишок чоловіка з найсереднішою кількістю еритроцитів у крові човгає безкінечними коридорами, переступаючи перепов-нені своєю власною спермою гумові контейнери у вигляді жіночих тіл — лискуча Блек Чері, Саманта з неймовірними цицьками, Барбі з немовби вивихнутими стегнами, Холлі та Саллі з наївно розтуленими ротами... Чому ви тут, зі мною, запитую я в них, переступаючи. Чому не дружина моя, чому, врешті-решт, не ота сірозуба стюардеса з гіперзвукового лайнера? Чому не діти мої, Лоло, Боло і Міоло, п'ятнадцять років, вісімнадцять і двадцять два, саме дітородний вік, нехай би й через інцест, а зачали б нову цивілізацію! Не віддали б цю планету сліпим білим метеликам...
Немає... Немає нікого... Тож мушу сидіти й думати. Згадувати, а це дійсно — найстрашніше. Чи я і справді натис тоді ту кнопку? А може, ні? А може, мені приверзлося? Можливо, відлік на секундомірі ще йде, біжить, триває, ряхтить, переливаючись рідкими кристалами на табло? І я незабаром проки-нуся, поснідаю і піду нарешті виконувати свій пресвятий обов'язок — робити Великий Вибір?..
СТАРИЙ підводиться зі стільця. В одній руці тримаючи вже Порожню пляшку, другою натискає клавішу "зіор" на відеокамері. Потім натискає "eject", відкривається гніздо касети. Воно порожнє. Понишпоривши в ньому пальцями вільної руки, СТАРИЙ переходить до магнітофона й диктофона. Там так само немає касет. Непевно похитуючись, заточуючись, хапається руками за спинку стільця і разом з ним повільними коротенькими кроками відходить у глибину темряви. Щоправда, він іще ніби бурмоче щось собі сам, вже майже нерозбірливо, але якщо вслухатися...
СТАРИЙ: — Отже, мамайці — за добробут кожного, а бабайці — за процвітання усіх. Ті — за спокій, а ці — за безпеку. За увагу до працівників розумових професій, вчених та науковців, робітників, селян, океанічних фермерів та континентальних фабрикантів... Мамайці — синя кнопка, а бабайці — зелена. Чи навпаки? Синя — ліворуч, зелена, здається, мала бути праворуч. Отже, зелена, це — бабайці, а синя...
Темрява поступово поглинає його.
ЗАВІСА
Червень-липень 1995 року.