— Що це на тебе найшло? —— ховаючи усмішку, казала вона.— Коли б завжди такий — от щастя було б! Хоча б не зурочити! А може, не відпускати тебе до міста? Дуже вже ти в мене помічник хороший.
Та це вона так, до слова. А сама тісто поставила, коржів напекла в дорогу і всякої іншої страви наготувала. Масла стопила, також у дорогу, в пляшку налила.
Увечері всією сім'єю пили чай з самовара. Із сметаною, з гарячими коржами. Посідали надворі, під яблунею біля арика. Коло батька вмостилися менші — з одного боку Ад-жімурат, з другого — дівчатка. Мати чай наливала, а Сул-танмурат подавав піали, вугілля підкидав у самовар. З охотою все це робив. А сам собі думав, що зав.тра він уже буде в місті. Батько разів зо два підморгнув йому. Мало того — розіграв на очах у брата.
— А що, Аджіке,— сьорбаючи чай, звернувся він до молодшого сина,— Чорногривого свого не об'їздив ще?
— Ні, ата,— почав скаржитися Аджімурат.— Він такий вредний, бачу. Бігає за мною, як собачка. Я його годую, напуваю, один раз він навіть до школи прибігав. Стояв під вікном, ждав, коли я вийду на перерву, весь клас бачив. А сідати на нього не дозволяє, скидає зразу ж, та ще й хвицається...
— І немає кому допомогти тобі об'їздити його як слід? — поспівчував батько нібито так, між іншим.
— Я це зроблю, Аджіке,— з готовністю обізвався Сул-танмурат.— Обов'язково сам об'їжджу...
— Ура-а! — схопився з місця молодший.— Ходім!
— Ану 'лишень сядь на місце! — осмикнула його мати,— Сядь, не крутись. Поп'єте чаю, як люди, а тоді встигнете.
Мова йшла про віслючка-дволітка, Аджімуратового улюбленця. Весною торік подарував його дітям дядько по матері — Нургази. До літа віслючок дуже підріс, зміцнів. Пора було об'їжджати довговухого, щоб привчити до сідла, до роботи. В домашньому ж господарстві завжди потрібен підсобний ослик — то до млина, то по дрова, то підвезти всяку всячину. Тому й подарував його дядько Нургази. Та з першого дня заволодів осликом Аджімурат. Упертий, гамірливий хлопчик так доглядав ослика і піклувався про нього, що й не підступитись. Тільки що — не чіпайте ослика! Я сам його нагодую, я сам його напою. Одного разу брати навіть побилися за нього. Мати покарала старшого, бо перепало від нього молодшому. І відтоді затаїв образу Султан-мурат. Коли ж настала пора об'їжджати ослика, відмахнувся: якщо він твій, сам і об'їжджай, а мене не проси, мені діла до нього немає. Хоч саме в цьому ділі Султанмурат був мастак. З дитинства наловчився. Любив він приборкувати неуків. Це як боротьба, хто кого. Всіх сусідських лошат, бичків, віслючків об'їжджав завжди він. Молодняк звичайно навчає котрийсь із спритних хлопчиків. Дорослий чоловік не може через свою вагу. З таким проханням люди зверталися до Султанмурата шанобливо: "Султанмуратс, любий, як матимеш час, поїздь на нашому бичкові". Або: "Султане, дорогий, навчи уму-розуму нашого молодшого крикуна віслюка. Мусі не дає сісти на спину, кусається, б'ється. Крім тебе, ніхто не поладнає..."
От якої слави зажив він, а братові рідному відмовляв, ще й під'юджував, глузував, коли той разів зо два впав з любимого віслюка й набив синців на лобі. Дражнив Аджі-мурата:
— Він за тобою замість собаки слідком бігатиме! Ти ще наплачешся'з ним!
Ех, як негоже було, виявляється. Тільки тоді це зрозумів, коли батько натякнув. От у які дурні він пошився, з молодшим так недостойно рахунки зводив. І тепер, коли передбачалася поїздка до міста, про яку молодший не знав, Султанмурата гризла совість і таке каяття переповнювало, що ладен був прощення просити, ладен був зробити для брата що завгодно.
Попивши чаю, пішли разом з батьком на лужок за городами. Спершу зібрали все каміння навколо, поодкидали його далі. Потім загнуздали Чорногривого — так урочисто називав свого ослика Аджімурат. Батько держав Чорногривого за вуха, а Султанмурат приноровився накинути вуздечку.
Потім підперезав штани тугіше — діло ж бо мало бути нелегке. І тоді почалася циркова вистава. За час привільного життя під опікою Аджімурата Чорногривий устиг, виявляється, погану звичку набути. Одразу почав хвицатися, скидати задом, шарахатися на всі боки. Знав уже, хитрун, як кидати вершника. Та не знав він, з ким діло має. Султанмурат падав, однак не барився, зразу ж схоплювався, вискакував на ходу, лягаючи животом на хребет Чорногривого, ще прийом—і опинявся верхи на ослі. Той знову бунтувати, знову падіння, знову спроба...
У Султанмурата все це виходило спритно й навіть весело. Річ у тім, що треба знати, як падати! Чому люди кажуть, що, впавши з віслюка, заб'єшся дужче, аніж коли беркицьнеш з коня чи з верблюда? Здавалося б, мало бути навпаки. Секрет полягає в тому, що, падаючи, треба приземлитися на руки. Висота падіння з коня, надто з верблюда, дає можливість потерпілому зорієнтуватися. З віслюка недосвідчений верхівець падає мішком, не встигає навіть отямитись.
Султанмурат знав це з власного досвіду. За нього не було чого боятися. Розшумілися, розвеселилися, розгаласувалися. Батько вхопився за живіт, реготав до сліз. На гамір позбігалися хлопчаки. В одного з них була собака, їй здалося, що й вона також повинна взяти участь у цій метушні, і заходилася, гавкаючи, ганятися за Чорногривим. Той з переляку ще дужче припустив, а Султанмурат, на завидки всім, почав показувати джигітівку, як тсоавіахімівці. На ходу зіскакував з Чорногривого і знову вискакував на нього, зіскакував і знову вискакував...
Отак до війни кавалеристи-тсоавіахімівці тренувалися на луках біля сільради. А' свої аїльні джигіти навчались після роботи. Лозу рубали на скаку. На бігу зіскакували з сідла і знову вискакували. їх нагороджували значками. Гарні були значки, на ланцюжках, гвинтиками прикручувалися. Заздрили хлопці. Завжди збігалися подивитись, як тсоавіахімівці джигітували. Де ж вони тепер? На конях чи в окопах? Кінноту, кажуть, уже не застосовують на війні.:. ї
І, глянувши за вікно, Султанмурат подумав^ що коні ще ж і мерзнуть узимку, а от для танка і холод байдужий. І все ж — кінь ліпше!
...Ой, потішалися тоді. Незабаром Чорногривий почав скорятися. Збагнув, що вимагали від нього: ступою ходив, риссю ходив, по кругу ходив і прямо...