Бричка в батька була спеціально обладнана для перевезення гасу. Кузова немає, а просто четверо коліс з двома великими залізними бочками, вставленими в гнізда подушок, спереду, на самому передку, сидіння для їздового. От і весь віз. На сидінні там удвох їхати можна, а трьом уже — зась, не помістишся. Зате коні були підібрані найкращі. Добра, витривала пара була в запрязі в батька.
Чалий жеребець Чабдар і гнідий — Чонтору. І збруя підігнана до них добряча, як на примірку. Хомути, посторонки з казенної ялової шкіри, змазані дьогтем. Рви — не порвеш. А інакше й не можна в такій далекій дорозі. Батько любив, щоб. усе було надійне, справне. Коні в нього завжди доглянуті. Бувало, як побіжать Чабдар і Чонтору влад, дружно, гривами підкидаючи, похитуючись на плавному ходу, мов дві рибини, що пливуть поруч, любо глянути! Люди здалека впізнавали по стуку коліс: "Це Бекбай покотив у Джамбул". Туди й назад — два дні забирала дорога. Назад повертався Бекбай — ніби й не було тієї сотні з гаком кілометрів. Дивувалися люди: "У Бекбая бричка йде, як поїзд по рейках!" Дивувалися вони недаремно. Втомлену або ліниву упряжку можна по скрипу коліс упізнати. Поки проїде повз тебе, геть душу вимотає. А в Бекбая коні завжди були на свіжому ходу. Тому, певно, й доручали йому найвідповідальніші поїздки.
Так от, позаторік, тільки закінчили навчання, тільки канікули почалися, батькб й каже:
— Хочеш, до міста візьму?
Султанмуратові аж дух перехопило від радості. Ще б пак! Як угадав батько, що йому до міста давно кортіло? Він же ще ні разу в місті не був. От здорово!
— Тільки ти теє, не дуже галасуй,— лукаво посварився
Арабакеч — возій.
батько.— А то менші такий бунт зчинять, що й не поїдеш нікуди.
Це правда. Аджімурат — той менший на три роки — ні в чому й ніколи не поступиться. Впертий, як віслюк. Коли батько дома, до нього не проб'єшся, було, через того Аджі-мурата. Все він крутиться коло батька. Ніби тільки він один, а інших зовсім немає. Дві молодші сестрички, вони ж зовсім маленькі тоді були, і ті, траплялося, плачем добивалися батьківської ласки. Сусіди й ті не розуміли, що за настирлива любов така молодшого сина до батька. Бабуня Ару-укан — сувора, суха, мов патичок, із скрипливим голосом, її всі бояться. Так от вона не раз і не двічі остерігала, вхопивши кострубатими пальцями Аджімурата за вухо:
— Ой, не перед добром ти липнеш до батька, зірвиголово! Не минеться на землі без великого лиха! Де це видано, щоб хлопчик так тужив за живим батьком! Що це за дитина така? Ой люди, згадаєте мої слова, на всіх нас накличе він біду!
Мати одшепчеться, одплюється, потиличника дасть Ад-жімуратові, а бабуні Аруукан перечити не сміє. її всі боялися.
А вона, бабуня Аруукан, отже, недаремно говорила. Так воно й сталося. Шкода Аджімурата. Він уже великий, у третьому класі, намагається і взнаки не дати, тримається, особливо при матері, а насправді так і чекає, що батько повернеться з фронту йе сьогодні-завтра. Лягаючи спати, він шепоче, як дорослий, на ніч молитву: "Дай боже, щоб завтра тато приїхав". І так щодня. Дивний. Сподівається: засне, а прокинеться — і все змінилося, сталося диво.
Та коли б повернувся батько з війни живий, нехай би тоді був він десь Аджімуратів і нехай би носив Аджімурата на руках, на голові. Аби тільки приїхав нарешті. Аби тільки побачити його живого й здорового. Йому, Султанмура-тові, й того щастя вистачило б. Аби тільки повернувся батько.
Як би він тепер хотів, щоб повторилася та подія в сім'ї, коли батько повернувся з Чуйського каналу. Туди, на будівництво, він їздив позаминулого літа, теж їздовим, на цілих п'ять місяців, усе літо й осінь возив там землю. Стахановцем став.
А приїхав додому надвечір. Колеса несподівано застукотіли в дворі, коні форкнули. Діти посхоплювалися. Батько! Худющий, засмаглий, наче циган, зарослий. І одежа на ньому, потім казала мати, як на волоцюзі. Чоботи тільки нові, хромові. Аджімурат перший добіг, кинувся батькові на шию й прилип, як учепився, так і не відпускав. А сам плаче/ аж захлинається, і все торочить:
— Ата, атаке, ата, атаке...1
Батько тулить його до себе, сльози на очах. Тут сусіди збіглися. Дивляться і теж плачуть. А мати, збентежена й щаслива, бігає навколо, хоче відірвати Аджімурата від батька: <
— Та відпусти ж ти батька! Годі. Не ти тільки. Дай же й іншим. Ну який же ти дурненький. Господи, подивися, оно прийшли привітатися...
А той хоч би що...
Султанмурат відчув, як щось зрушилося в ньому й гарячою набухлою грудкою підступило до горла. В роті стало солоно. А ще казав, що ніколи й нізащо не заплаче. Він зараз же взяв себе в руки. Стрепенувся.
А урок тривав. Інкамал-апай розповідала тепер уже про Яву, про Борнео, про Австралію. Знов-таки — чудові землі, вічне літо. Крокодили, мавпи, пальми й усілякі нечувані речі. А кенгуру — та це ж диво з усіх див! Дитинку в сумку на череві вкине й скаче з нею, носить її при собі. Придумала ж кенгуру, або, правдивіше, придумалося ж таке в природі...
От кенгуру він не бачив. Чого не бачив, того не бачив. А жаль. Зате слона, мавпу і —всяких інших звірів побачив зблизька. Руку простягнути — й дістанеш...
Того дня, коли батько сказав, що візьме його з собою до міста, Султанмурат не знав, куди себе подіти. Його розпирало від нетерпіння, від захвату, та от біда — сказати про це нікому не смів. Коли б довідався Аджімурат, зчинилося б велике ревище: чого йому, Султанмуратові, можна, а мені не можна, чого батько бере його з собою, а мене не бере? І що ти йому скажеш? І тому до непогамовної радості й чекання завтрашньої мандрівки примішувалося почуття якоїсь провини перед братом. І все ж дуже кортіло розповісти братикові й сестричкам про те, що мало бути. Дуже кортіло відкритися. Але батько, й особливо мати, суворо-пресуворо наказали не робити цього. Нехай менші довідаються, коли він уже буде в дорозі. Так краще. Насилу і він зумів перебороти себе, зберегти цей секрет. Мало не вмер, знемігся від таємниці. Зате того дня він був такий {старанний, такий слухняний, такий дбайливий і добрий
Ата, атаке — тато, таточко.
з усіма, як ніколи. Все робив, скрізь устигав. І теля перепнув, щоб паслося воно на іншому місці, й картоплю підгортав на грядці і матері допоміг прати, і найменшу, Алматай, умив, коли та впала в калюжу, і ще, й ще переробив багато всякої роботи. Коротше кажучи, того дня він був такий ретельний, що навіть мати не втерпіла, всміхнулася, хитаючи головою.