— Ти що, не знаєш, що таке презерватив? — здивувався Мишко Кононенко.— Ну, ти даєш!.. Це така гумова штучка, як рукавичка.
І він пояснив, для чого вона і на що надівається.
Відтоді, дивлячись на Вілена Калюжного, я душився сміхом: уявляв його з рукавичкою, що теліпалась на отій штучці.
А він регулярно продовжував доїти мене, без віддачі позичаючи гроші. То двадцять, то тридцять копійок, а коли й навіть карбованця. Брав гроші з таким видом, наче я їх був йому винен і оце лише надумався віддати.
Якось серед травня, коли удвох проходили мимо ятки з пивом та водами (було дуже спекотно), я, намацуючи в кишені копійки, запропонував:
— Хочеш, сітра вип'ємо?
— Сітра? — презирливо прищуривсь Вілен.— Ти що, немовля? Якщо й пити, то тільки пиво.
Я завагався. В кишені моїй лишилося всього два карбованці, а треба ж було прожити ще два дні.
— Ти що, ніколи не пробував пива?
Пробував. Коли мені було вісім років. Мамуся дала ковтнути з кухля. Гірке та гидке. Як його дорослі й п'ють. Але ж не признаватися Віленові, що більше я до рота пива не брав!
— Чого б то не пробував! П'ю майже щодня.
— То пішли. Я угощаю. Підійшли до ятки.
— Два кухлі пива! — кинув недбало Вілен: одразу видно, що не перший раз замовля чоловік.
Взяли два кухлі, випили. Тепер пиво здалося не таким уже й гірким.
— Ну, як? Вдаримо ще по одному?
— Вдаримо.— Хоч пиво вже хлюпало десь аж під горлом.
Вдарили й по другому. Другий я ледь допив.
— А тепер плати,— сказав Вілен.— Знаєш, забув гроші вдома.
І що я мав робити — заплатив.
Тож Вілен доїв мене так, що я ніколи зайвої копійки не мав у кишені.
— Ти справжній друг,— говорив він мені.— Завжди виручаєш у скрутну хвилину.
І як же я тим гордився! Ладен був віддати йому всі свої гроші, до копійки останньої.
Та невдозі дружба наша урвалася. Якось Вілен показав мені долоні:
— Бачиш, які мозолі?
— Де ти їх нажив?
— Дрова рубав.
— І я рубаю дрова! — зрадів я.— Ось глянь, у мене не менші.
Вілен глянув на мої мозоляки, презирливо закопилив губу:
— А ти й повірив? Став би я дрова рубати! Ці мозолі я нажив на класичній греблі. Тренуюся щотижня.
Мене всього так і обварило. А тут іще Вілен сказав якось Мишкові:
— А, це той дроворуб!..
— А ти йому ще й гроші даєш! — дорікнув мені Мишко. І я поклявся собі, що Вілен матиме тепер дулю — не
гроші. Я носив образу на нього не тільки за себе, а й за Галю, за отой його соромітний намір, що він про нього розплескав, мабуть, не тільки мені. Був навіть намір сказати про це Галі, та я не наважився, тільки щоразу, коли дивився на цю чистеньку дівчинку, то здавалося, що вона обкидана багнюкою. І обкидав її Калюжний.
Якось я заходився писати його прізвище. Напишу й перекреслю з насолодою. Напишу й перекреслю. Аж ось слово розірвалося навпіл, і я так і завмер од несподіваного відкриття.
Кал южний... Южний кал...
Я тоді ще не знав, що підсвідомо вдався до ннауки, яка носила назву етимології слова. Не знав і того, що уславлений поет і вчений Максим Тадейович Рильський, сперечаючись якось з таким же Калюжним, дослідив етимологію його прізвища до кінця: "Калюжний — Кал южний — Південне гівно". З мене вистачило й Кала южного: ледь діждався перерви та й вивів величезними літерами на дошці:
Калюжний. Кал южний.
Регіт у класі стояв — шибки брязкотіли.
— Після уроків зустрінемось! — пообіцяв мені Калюжний, витерши дошку. І я всі ті уроки з острахом чекав на зустріч: Вілен був набагато сильніший од мене.
Скінчились уроки, я вийшов надвір. Вілен уже чекав у воротях. В мене терпнуть губи і холоне в грудях.
— Так хто южний кал? — пита грізно Вілен.
— Ти?
Вілен розмахується і поціля мене у вухо.
Отут я й усвідомив різницю між рубанням дров і класичною греблею: доки я наосліп вимахував кулаками, Вілен точними виваженими ударами розквасив мені носа й губи, та й до зубів добрався б, аби на допомогу мені не кинувся Мишко Кононенко. А мати справу з Мишком — це все одно що воювати з розлюченим шершнем: навіть старші за віком хлопці остерігалися з ним зв'язуватись. Тож Вілен ганебно полишив поле бою, а Мишко ще й кричав йому вслід:
— Кал южний!.. Кал южний!..
Я ж кричати не міг: губи були, як вареники.
— Що це з вами? — жахнулась другого дня Марія Федорівна.
— Упав.— Я нізащо не признався б, хто мені розквасив носа-губи. Наш дружний клас славився тим, що все лишалося поміж нами.
— А вас хто так подряпав? — запитала Марія Федорівна вже Калюжного.
— Об штахенину зачепився. Учителька похитала тільки головою.
— Ви ж уже дорослі,— мовила з докором. Так, ми вже дорослі.
Ми вже не ганяємо на перервах, не штовхаємося, не штурхаємось, не галасуємо щосили, ми походжаємо якомога солідніше, хоч іноді аж жижки трусяться: пограти в м'яча чи просто побігати. Ми вже давно навчилися курити (одна з основних ознак дорослості) і на великій перерві ходимо за цим в туалет, а дехто із нас уже й регулярно голиться, хоч голити, по правді сказати, ще й нічого, але ми були переконані, що досить хоч раз провести бритвою по гладеньких, як попка, щоках і обличчя так щетиною і вкриється — щодня будеш голитись.
Я так і не навчився курити: ще в п'ятому класі мене пригостили таким самосадом, що ним гадюк тільки труїти. Я стоїчно висмалив отакенну цигарку, і мене потім три дні вивертало, як рукавицю, а слина текла, як після сказу... Тож я відтоді не те що до рота — дивитись на цигарку не міг і мене завжди нудило, коли хтось починав поруч курити.
А от поголитись...
У мене було противнюще обличчя з гладенькою, як у дівчини, шкірою і жодного натяку на вуса чи бороду.
Жодної волосинки на бридкій отій шкірі. Тож я і вирішив поголитися в надії, що після цього на ній щось появиться. Вже наперед смакував, як зайду до класу й похвалюся хлопцям:
— Оце поголився. Бо щетина пре, як скажена. Кілька разів пройшовся мимо перукарні, доки нарешті
наважився.
— Прошу, молодий чоловіче! — махнув перукар серветкою в бік вільного крісла.
З трепетом сідаю у крісло. Велике люстро одразу ж глузливо відбило моє ганебно безволосе обличчя.
— Под польку? Под бокс? — пита перукар, прилаштовуючи довкола мого горла серветку.
Судомно ковтаю слину, якомога твердіше кажу: