— А чого ти без пістолета? — цікавились ми, торкаючись його портупеї. Ми обступили його з усіх боків і Марія Федорівна навіть не посміла нам нагадати, що зараз же урок, а не перерва.
— Пістолет залишився в училищі,— зверхньо пояснив Василь.— Ну, занімайтесь, а мені ще треба провідать директора.
Та яке там у біса заняття після цього! Марія Федорівна замість того, щоб продовжувати урок, стала говорити про те, які славні наші органи НКВД, якою любов'ю й пошаною вони користуються в нашому народові. Сиві буклі її при цьому трусилися і було щось таке жалюгідне в її обличчі старечому, що нам аж незручно було дивитись на неї. Набагато пізніше я довідався, що єдиного сина Марії Федорівни посадили в 1937 році як ворога народу. Який готував буцім замах на якогось вождя обласного масштабу. Пізніше посадили, теж як ворога народу, й цього вождя, але сина Марії Федорівни так і не випустили.
Від того випадку майже всі хлопці нашого класу захворіли військовими училищами. Василева поява була, так би мовити, останньою краплею, що переповнила наші зво-єнізовані душі. Військова кар'єра вважалася тоді найпо-чеснішою, ніщо не могло зрівнятися з службою в нашій уславленій Червоній Армії. Ми жадібно читали в газетах про героїчний наступ частин Червоної Армії, що блискавично займали Західну Україну та Білорусію, Буковину і Молдавію, а перед цим громили японців на Хасані та білофіннів у Фінляндії, ми не пропускали жодного фільму на військову тематику, ми співали переважно військові пісні і поголовно відвідували гуртки "Тсовіахіму" та "Стріл-ків ворошиловських", ми марили майбутніми боями та війнами, то як же було не готуватися до вступу у військове училище?
А тут іще мій друзяка Вася Гаврилов, зошити якого скорше нагадували мініатюрні аеродроми, стільки літаків там було понамальовано, теж після дев'ятого поступив до училища, тільки авіаційного. Десь в середині навчального року він прислав мені листа, складеного в акуратний трикутник, написаного вже не українською, а російською мовою.
Я вже, здається, згадував, що в нашій школі всі предмети, за винятком російської мови та літератури, викладалися українською мовою, і хоч поруч була середня російська, до нашої школи залюбки ходило багато дітей росіян, що навіть на перервах спілкувалися українською мовою. Ніна Россомахіна, Мишко Толмачов, той же Вася Гаврилов — всі вони чудово володіли українською мовою і жодному з них не спало б на думку висловити зневагу до мови народу, серед якого вони жили і навчалися.
Та ось Вася Гаврилов став курсантом військового училища і разом переступив наче межу, за якою спілкуватися можна було лише російською. Не тільки поміж курсантами, але й поза училищем.
І я, читаючи його листа, написаного вже російською мовою, якось підсвідомо відчув, що йому неприємно буде отримати відповідь по-українському. Тож сів і надрочив йому віршовану відповідь теж російською мовою:
Здравствуй, Вася, дорогой, Только что прішол домой, Бросіл кнігі на кровать, Стал пісьмо тебе пісать.
Виклавши всі шкільні новини, я закінчив свій віршований опус запевненням, що після десятого я теж посту-патиму до військового училища. До якого, поки що не визначив, мабуть (знай наших!), до військово-морського.
Тут я трохи злукавив. І не так перед Васьком, як перед самим собою. Про те, щоб поступити й собі до військового училища, хай навіть до "общевойськового", тобто піхотного, я не смів навіть мріяти. І не тому, що я був глухий на одне вухо і зіпсував трохи зір отими книжками, що їх ковтав без ліку, лікарів ще можна було обдурити, але що я робитиму, коли докопаються до мого проклятого соцпо-ходження. Що мій батько куркуль, а не вчитель. Тоді мені дорога буде заказана не те що до військового училища, а й до будь-якого вузу.
А тут ще Россомахіна Ніна закохалася в мене (Господи, найшла в кого закохуватись!). Закохалася та й стала як секретар осередку (тоді вже багатьох учнів нашого дев'ятого поприймали до комсомолу) агітувати мене в комсомол. Жить не давала. Я відбрикувався, як тільки міг, казав, що ще не заслужив такої честі, що от стану відмінником, тоді й поступатиму, хоч мені страшенно хотілося стати комсомольцем та приколоти червоний значок до лацкана піджака, але я боявся, що почнуть перевіряти моє соцпоход-ження.
Господи, і чого я такий нещасливий! В усіх моїх однокласників батьки як батьки, в одного мене...
Ніна кохала мене рівно три місяці. А далі терпець її увірвався (з таким же успіхом можна було кохати колоду) і вона перенесла свої почуття на Мишка Кононенка, мого вірного друга. Пам'ятаю, як Мишко під великим-великим секретом розповів, як він усю ніч провів з Ніною. У паркові, біля палацу культури. Сіли на лавку, Мишко поклав голову на коліна Ніні, та й не зчувсь, як заснув. Проспав до світанку, і доки він спав, Ніна не поворухнулася, стережучи його сон.
Та розповідь так мене вразила, що я й собі став придивлятися до дівчат, які ще не були зайняті. Придивлявсь, придивлявсь та й махнув рукою: та некрасива, а та мовби й нічого, тільки ноги, як палички, ще й коліна гострі. Спробуй на таких колінах заснути!
Так я й не знайшов собі пари, доки й школу закінчив. Не те що Вілен Калюжний, який мав неабиякий успіх серед дівчат і міняв їх, як рукавички.
Якшо й був денді в нашому класі, то це Вілен Калюжний. Новенький костюм сидів на ньому, як влитий, а в черевики можна було заглядати, як у коричневі люстра. Я на власні очі бачив, як Вілен, ступивши до школи, дістав з кишені сніжно-білу хустину та й змахнув з черевиків пилюку.
В нього в єдиного чуприна не стирчала на всі боки, а була гладенько прилизана, ще й розділена акуратним пробором. І він єдиний на всю школу носив краватку.
То як було дівчатам не вмирать по такому!
Пригадую, як уже в десятому Калюжний став упадати за Галею — пухкенькою дівчинкою, дуже симпатичною. Як він за деякий час відвів мене набік і попросив:
— Позич карбованця.
— Навіщо?
— Презерватива куплю. Буду Гальці цєлку збивати. Мені чомусь стало так соромно, що й вуха взялися
вогнем. До того ж я вперше почув оце слово "презерватив" і не знав, що воно значить. (Не дивуйтесь моїй наївності. Я, наприклад, до сорок третього року, коли вперше побував у театрі, думав, що ложі — це спеціально відведені місця, де всі вистави дивляться лежачи — "ложа" — "льожа". Читав про ці ложі в численних романах і дивувався розбещеності аристократії, якій навіть у театрі посидіти ліньки,— тільки мусять лежати. Трохи, щоправда, мене бентежило те, що й наші вожді на чолі з товаришем Сталіним лежали по ложах колодами).