Пригадую один кумедний випадок.
Зоологію й біологію викладала у нас молода, але дуже огрядна учителька: коли вона сідала до столу, то стілець починав жалісно поскрипувати. Я, що досі не бачив таких огрядних жінок (в селі вироблені жінки худі, як драбини), був такий вражений, що одразу ж закохався у неї. Ну, не те що закохався,— просто ніхто так не чекав її появи у класі, як я. Коли вона розповіла якось про щойно придбаний велосипед, що який він міцний та надійний: витримує не тільки її чоловіка, а й її, якщо вона сяде попереду,— я часто уявляв себе на тому велосипеді в ролі її чоловіка і як вона сидить у мене попереду. В мене і в роті сохло од цієї картини.
Однак ця закоханість, чи як там її у біса назвати, не заважала мені пустувати на її уроці не менше, ніж на уроках інших учителів. За винятком урока фізики.
Того разу я смішив свого сусіда по парті. Учителька, яка саме розповідала про кровоносну систему людини (капіляри, артерії, вени), кілька разів подивилась на мене, але не зробила жодного зауваження. Тільки коли закінчила розповідь, то підняла мене й запропонувала повторити почуте.
Верхня половина мого мозку одразу ж ввімкнулась, і я слово в слово повторив розказане про кровоносну систему.
— Дайте ваш щоденник,— сказала учителька.
Розкрила щоденник і вивела відмінну оцінку.
І пістя того майже не викликала мене до дошки.
В Івана ж Даниловича, повторюю, я сидів, як пришитий. Досі байдужий до всіх точних наук, я раптом зацікавився фізикою: ніколи не думав, що вона може бути такою захоплюючою. Іван Данилович викладав її так, що навіть в останнього ледаря загорялися очі.
І досі пам'ятаю, як він викликав мене до дописи. Я, не затнувшись жодного разу, відповідав йому урок і він тільки головою покивував. Виставив оцінку в щоденникові, ска-; зав сідати*
Розгорнув щоденник і ледь не розплакався: там стояла посередня оцінка.
— Ти що! — сказав мені двоюрідний брат.— Та ти знаєш, що таке одержати в Івана Даниловича посередню оцінку? Це більш, ніж "відмінно" в іншого вчителя!
І справді, трохи пізніше, коли Іван Данилович підсумовував наші знання за перший квартал, він згадав і мою скромну особу. Не назвав, щоправда, мого прізвища, а просто сказав:
— Один із новеньких теж непогано розбирається в фізиці...
А хто ж іще міг бути цим одним, як не я! Ледь діждався вечора, щоб похвастатись Тольці:
— Ти знаєш, як мене Іван Данилович розхвалював!.. Тож Іван Данилович не міг допустити, щоб хтось не
цікавився його предметом.
А таким був саме Заплужний.
Інші вчителі давно уже махнули на нього рукою. Ставили йому посередні оцінки і не могли дочекатись, поки він переповзе через дев'ятий і піде до свого "общевойсь-кового". Усі, окрім Івана Даниловича. Він майже на кожному уроці викликав Василя на Голгофу до дошки.
Якось попередив:
— Не надійтесь, що я виведу вам річну "посередню". Отут Василеве обличчя взялося вогнем. Він люто глянув
на вчителя і здушено вигукнув:
— Ви мене цькуєте, як комсомольця! — Василь єдиний поки що у нашому восьмому "а" був комсомольцем.— Як білий офіцер...
Ми всі так і обмерли. І в тиші напруженій чутно було, як хруснули пальці Івана Даниловича.
— Сідайте,— сказав він, на Василя навіть не глянувши. Василь поніс червоне обличчя на задню парту. А на
перерві нахвалявся:
— Він ще мене попам'ятає!
— А що, він і справді білий офіцер?
— А хто ж!.. Служив у Денікіна, а тоді перебіг до Петлюри.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю,— підбирав губи Василь.
Хто йому вірив, а хто й не вірив. Живий біляк, офіцер, про яких ми читали тільки в підручниках. Та ще бачили в кінофільмах. Невже й Іван Данилович стріляв і вішав, бив до смерті натаєм?
Не вірилось. Не хотілося вірити.
А мабуть, що бив. Мабуть, що вішав. Бо за кілька днів Івана Даниловича заарештували. Забрали прямо з учительської, і налякані учителі розмовляли тільки пошепки.
Один Василь ходив іменинником. Лице його сяяло, очі презирливо мружились. Він наче вже відчував на своєму комірцеві малинові петлиці і розмовляв із нами з неприхованою зверхністю.
Не знаю, як іншим хлопцям, а мені він став бридкий. Я його не те що зненавидів, а просто-напросто мені хотілося, щоб із ним сталася якась неприємність. Щоб хоч трохи збила оту пиху, яка так і світилася на його самовдоволеній мордяці. Щоб зламав ногу і пришкандибав до школи на милицях. Або щоб хтось навішав йому "ліхтарів". І не так з-за Івана Даниловича, як із-за Мілі. На кого вона мене проміняла! На кого!
Врешті не витримав. Узяв та й передав йому на уроці такого ось віршика:
В тебе морда, як у жаби, В тебе голос, як у баби, В тебе очі, як у рака, А сам рудий, як собака.
І хоч я того віршика не підписав, Василь одразу здогадався, чия то робота. Він запросто міг би мене одлушпа-нити (був на голову вищий од усіх наших хлопців), але натомість узяв та одніс поетичний мій витвір завучеві:
— Ось дивіться, що Дімаров пише про комсомольців! Врятувало мене лише те, що Василь був не рудий, а
чорнявий. Я клявся й божився, що написав цього віршика просто так, без адреси, написав та й кинув під парту, а хтось підібрав та й пустив гуляти по класу.
— Ідіть і більше подібного не пишіть! — змилосердився нарешті завуч. Подер папірець з моїм віршем, кинув до корзинки з сміттям.
Переповзши через дев'ятий (новий учитель фізики вивів йому з переляку річну добру оцінку), Василь таки поступив до училища. Та не до "общевойськового", а НКВД! Пам'ятаю, як він появився серед навчального року в нашому уже десятому "а". В новісінькій формі військовій, з малиновими петлицями, на яких золотом сяяла емблема славних військ НКВД: щит з двома навхрест мечами. Хазяїном ступив Василь до класу, і наш класкер, старенька уже Марія Федорівна, перша зірвалася з місця та й зааплодувала, вітаючи високого гостя.
Василь сяяв новенькою формою, а ще більше сяяла Міля, та не так сама Міля, як годинник на її повненькій руці,— небачена досі в нашому класі річ. Не кожен навіть учитель мав годинника, не кажучи вже про нас, учнів. То як же було Мілі не любить Василя!
І як же ми заздрили Василеві! А разом і гордилися тим, що серед нас є курсант військового училища. Та не просто училища, а училища НКВД! Як ми мріяли й собі отак появитися у формі військовій.