і він квапився, щоб пошвидше вернутися назад. Зупиниш — переступає з ноги на ногу: та доки ж ви будете мене затримувати! В його голові густо роїлися образи, він квапився донести їх до письмового столу. Побут, здасться, просто для нього не існував: повертаючись із магазину, ніс авоську так, наче не знав, що в тій авосьці. Хліб? Ковбаса? Молоко? Чи просто цеглина?..
Він, повторюю, жив поверхом вище і частенько заливав нас водою. Йому поставили якісь особливо зношені труби, крізь ті труби весь час проривалась вода, Женя не встигав воювати з водою і щоразу, коли я стукав до нього, він так переживав, немов підклав мені щонайменше атомну бомбу:
— Анатолію Андрійовичу, клянусь, я вам усе відремонтую!
— Та не треба мені вашого ремонту! Краще труби замініть.
Одного разу він зайшов до мене з видом Цезаря. Що перейшов Рубікон.
— Все! Більше не заливатиму!
— Труби поміняли?
— Ні, краще. Ходімо, подивитесь.
Завів до квартири, гордо показав в бік туалету:
— А погляньте-но!
Там було споруджено щось на взірець Асуанської греблі.
Велетенською ганчіркою обмотана труба, що надумалася протікати. Мокрий кінець ганчірки лежав у металевому жолобові, жолоб той звисав уже над іншим жолобом, виведеним аж у коридор. І вже з того жолоба весело капотіла вода: прямісінько на підлогу.
— Це вас Анатолій Ілліч проконсультував?
— Який Анатолій Ілліч?
— Костенко. Анатолій Ілліч.
— Я сам це придумав! — аж образився Женя.
— Геніально!.. Дякую... Тепер не в нашому туалеті капатиме зі стелі вода, а в коридорі: прямісінько нам на голови.
— Так вона ж випаровуватиметься!
— Еге ж, випаровуватиметься... Якщо ви приладнаєте могутній рефлектор, так кіловат на тисячу...
— А є такі в магазинах?
— В електротоварах. Навалом.
За кілька годин подзвонив:
— Що ж ви, Анатолію Андрійовичу, мене розіграли? Питав — дівчата починають сміятися.
Згадав оцю сцену, і не можу втриматись од сміху...
А перші новели Гуцала я б не сказав, що мені дуже сподобались. Автор тонув у деталях. Він міг підняти галузку і описувати. її буквально на десятьох сторінках.
— Женю,— сказав я йому, прочитавши чергову новелу,— уявіть собі два клаптики скопаного масного чорнозему. На одному лежать дві-три червоні намистини, а друга вщерть тим намистом засипана. Яке намисто прикує вашу увагу?.. Ви, як курка — все підряд скльовуєте.
— А у вашому письмі самі скелети! — відповів задерикувато Женя.— Геть м'ясом не оброслі!
— От спасибі вам, Женю, що ви не лише своє перечитуєте, а й до чужого заглядаєте іноді!
Отакі перепалки аніскільки не псували наші відносини.
А він писав усе краще й краще. Як майстер, він ріс на очах і брався за теми все складніші й складніші. Аж до перших повістей, що змусили літературний загал заговорити про нього як одного з провідних майстрів великої прози. "Мертва зона", "Родинне вогнище", "Сільські вчителі" — одна по одній виходили з-під його пера, коло його читачів усе ширшало й ширшало. Він ставав особливо популярним, особливо улюбленим серед учителів: поштова скринька його весь час була забита листами читачів.
— Женю, і коли ви встигаєте стільки писати? Усміхався у відповідь гуцалівською посмішкою, трохи
скептичною, наче не вірив, що я насправді думаю те, що питаю. До столу ж сідав лише роззутий, щоб відчувать, казав, землю.
Подзвониш у двері серед зими — виходить аж у коридор, на підлогу на цементну — босяком!
Дивлячись на його босі ноги, я починав щоразу чхати: мої, на фронті обморожені, мерзли і в валянках. Прибігав додому, закапував носа, скарживсь дружині:
— Цей бісів Женя зведе мене скоро в могилу!
Одного разу, поїхавши в Кривий Ріг, я прихопив із собою журнал з черговою повістю Гуцала. Це було "Родинне вогнище" — непокваплива розповідь про сільську жінку, що учить свого сина, як жити на світі. Сповнена отієї народної мудрості, що, передаючись з покоління в покоління, сформувала українську націю, допомогла їй не розчинитись, не зникнути під час численних навал завойовницьких орд. Ні
9+І/4'
247
патетики, ні якихось високих думок, до яких неминуче вдалися б деякі наші класики,— просто буденне життя села, яке не підозріває навіть, що воно зберіга той вогонь, який не дає згаснути нації. Життя рядової колгоспниці, майже неграмотної, яка не вилазить з кирзачів і "дижурки",— внутрішній шляхетності цієї жінки могли б позаздрити найвишуканіші кола нашої еліти.
Згодом появилася низка романів: <<Поз_и,ченого чоловіка", осяяного добрим усміхом письменника, читала вся Україна, а його "Парад планет" мав такі разючі картини життя, що закарб0в*>ПВагЛїї'СГ в пам'яті — назавжди.
Згадуючи цей роман, я завжди бачу епізод, як затурканий, засмиканий голова колгоспу, де завжди не вистачає робочих рук, бо всі втікають до міста, заходить до сільського характерника за порадою, що йому далі робити: топитись чи вішатись? От сіно пора брати, а людей не докличешся. "Та чого ви так журитесь? — відповіла характерник. — Нате ось яйце".— "На біса мені твої яйця! Мені сіно рятувати, а ти мені яйця!" —"А ви киньте його об долівку. Киньте". Голова пожбурив спересердя яйце, і з нього, з розбитого, вилупився колгоспник: у піджакові подертому, з вилами на плечах: "Так де, голово, сіно складати?"
— Женю, голубчику,— умовляв його замалим не на колінах,— продовжте цю сцену. Напишіть, що голова, додому прискочивши, потовк усі яйця... І потім: яке яйце не побачить, так і об землю!.. Так і об землю!..
Згодом появився роман зовсім уже несподіваний. "Блуд". На тему українського сексу. ("Польові дослідження" Оксани Забужко бліда тінь цього роману). Викликав справжню бурю: і літературознавці, і читачі ламали списи, то захищаючи, то начисто перекреслюючи цю несподівану, здавалося б, для Гуцала книжку, а він, навіть не спробувавши ув'язатися в ту суперечку, зненацька одклав белетристику та й засів писати блискучі публіцистичні статті, що майже з номера в номер друкувалися в "Літературній Україні".
"Ментальність орди",— ця книжка публіцистичних статей видана вже по смерті письменника.
В останній час він загорівся ідеєю: придбати в селі садибу. Подалі од Києва, куди б можна було вибиратися з ранньої весни до пізньої осені. Жадібно розпитував мене, як я хазяйную з дружиною на своїй "фазенді", я його запрошував поселитися поруч, там он скільки порожніх садиб, де земля аж голосить за руками робочими, а річка поруч, а ліс! В Жені й очі загоралися, та одразу ж і гасли: ні, далеко, це ж двісті кілометрів, потрібна машина, а яка машина на злиденні копійки, що в наш час зрідка перепадають письменникові? Старцеві й то легше завести машину...