— Ні, Анатолію Андрійовичу, я буду шукати поближче. Щоб електричкою...
Знайшов. Домовивсь про ціну. І нагло помер, повертаючись.
Я не встиг на його похорон. Застав лише розкидані квіти, що в'янули перед нашим будинком...
"Коли помирає просто людина — вмира особистість,— казав я над домовиною Дарини Дмитрівни Вільде.— Коли ж помирає письменник — вмира цілий світ".
Цілий світ закопано до могили, у якій спочиває Євген Гуцало.
Цілісінький світ...
До шестидесятників належить і поет Микола Сом. Ця симпатична рибина не тільки пише гарну поезію, але й наділена неабияким артистичним талантом: Сома можна слухати годинами.
І кожен свій виступ на зустрічі з читачами він, як і незабутній Ковінька, починає з "веселенького, смішненького". Хоча б з ось такого:
— Щоранку я молю Бога: Господи, пошли мені будь-яку смерть, тільки не дай потонути! Бо тоді вся Україна регота-тиме: сом утопився!..
Не тільки блискучих прозаїків та поетів принесли українській літературі шістдесяті, а й могутню когорту критиків, які вдихнули в застигле болото літературознавства свіжий подих життя. Дзюба, Світличний, Сверстюк, Сивокінь, Штонь, Слабошпицький, Шевченко, Жулинський, Дончик, Гречанюк, Брюховецький, Дяченко — ось далеко не повний перелік критиків-шестидесятників. Вони не тільки стояли на одному рівні з письменниками, творчість яких аналізували, а й піднімались над ними, висвітлюючи те, про що автор і не підозрював, що лише ворушилося в його підсвідомості, коли він писав. Равлюки й санови, ці законодавці соцреалізму, одразу ж "зійшли на пси", хоч ще довго ворушилися, отруюючи літературну атмосферу (а як же без них!). Я й досі бачу, наприклад, Санова, який перетворився на звичайнісінького сексота,— на всіх зборах письменників, на всіх засіданнях президії й парткому він обов'язково сидів у першому ряду, на виду всього загалу, поклавши на коліна блокнот. Сидів і заносив до того блокнота щонайменшу, на його погляд, крамолу, яка лунала з трибуни. А потім катав черговий донос у цека (а під копірку — в органи). Строчили доноси й інші достойники, але ці хоч потаємно писали, Санов же робив це демонстративно, не криючись, йому, мабуть, лестило звання стукача.
А як вони ожили в роки застою! Як попіднімали свої нашорошені вуха, вишукуючи сучки в очереті! Скільки бруду вилили на сторінки газет та журналів! Скільки доль поламали! З особливою люттю нападали на тих молодих колег по критичному цехові, про яких я згадував вище. Які навіть в застойні часи знаходили в собі снагу проявляти громадянську мужність, не кланятись момоні.
Більшість шестидесятників вражала мене якоюсь особливою цільністю. Наче викуті з криці — ні зігнуть, ні зламати,— вони прийшли в цей світ для боротьби з нелюдською системою, яку, здавалося, жодна сила в світі не могла не те що повалити — похитнуть. За кожен рядок, що виливався з-під їхнього пера, вони здатні були розплачуватись власною кров'ю, шевченківське безсмертне "ми не лукавили з собою, ми далі йшли, в нас не було зерна неправди за собою" було їхньою вірою, їхньою молитвою: вони воліли краще померти, аніж зректися цього заповіту.
Серед мого покоління, не кажучи вже про старших письменників, таких цільних натур не було.
Але не було серед нас і таких циніків, що траплялися серед шестидесятників. Людей, для яких не існувало нічого святого. Які пристосовувались до системи, слугували системі, в душі з цієї ж системи глузуючи.
Боляче, гірко про це писати, бо на декотрих спершу я замалим не молився.
Не хочу називати їхні прізвища — Бог їм суддя. Хто не знав молодого запального Вітюню: які він писав " вірші, як умів виступати, цей юний бунтар! Ми ним захоплювались, ми його замалим не на руках носили, не підозрюючи навіть, що цей молодик просто-напросто набива собі ціну, щоб потім, коли настане час, подорожче продатися. Що оті всі ідеали, якими він так красиво палав у своїх віршах та виступах, нічого для нього не важили: в душі він сміявся і з них, як і з усіх нас, що розвішували вуха, захоплено йому аплодуючи.
А потім настав його час. І Вітюня вже в новій іпостасі. Блискучий позаштатний лектор міськкому партії, улюбленець цека, помічений та обласканий самим Щербицьким. Як він горнувся віддано до цього душителя України, як підставляв свою прилизану голівку під його ласкаве крильце! Система не довіряла своєму народові, вбачаючи в кожному потенційного зрадника, тому за кордон, навіть у близьке зарубіжжя, можна було потрапити лише в складі делегації, половину якої становили стукачі КДБ та наглядачі від партійних органів. То була потішна картина: радянські "совки" навіть до туалетів ходили тільки гуртом, буквально тримаючи один одного за руки. Щоб підступні агенти не застукали наодинці та не завербували до своїх розвідок.
А Вітюню стали пускати самого. У вільний політ. І то не куди-небудь, не в так звані демократичні країни, а в бастіон проклятого капіталістичного світу — Сполучені Штати Америки. Вітюня розсовував важкенні залізні завіси, як легенькі фіранки, і блукав там де завгодно, скільки завгодно, жив, їв і пив у кого завгодно. І щоразу привозив звідти публіцистичні книжки, в яких переконував, палко і щиро, як це він міг робити, що Америка — кака, що в тому проклятому капіталістичному світі, який гниє, та все не може догнити, неможливо жити радянській людині. Що вона там задихнеться одразу, от і він, Вітюня, нащо вже загартований та підкутай класовою свідомістю, і то ледь живий повернувся додому. До соціалістичного раю. Не забував мазнути дьогтем і тих наївних закордонних людей, які його приймали гостинно, у яких тижнями жив: Вітюня чесно відробляв ту високу довіру, що до нього проявляли партійні, та й не тільки партійні, органи.
Якось я полетів разом з ним в Азербайджан — у складі делегації на декаду Української культури й мистецтва. Соціалістичних, звісно. Поверталися, смертельно втомлені (виступи, виступи, виступи, поїздки в найвіддаленіші райони, безкінечні застілля: "Пєй, дарагой!" Там, в одному з райцентрів, мені пощастило побачити й великого Леніна з двома кепками: одна була на голові, а другу, запасну, тримав у руці. Виявилося, голуби обгадили його лису голову так, що її не можна було одмити, її спішно одпиляли, а натомість приладнали нову, але скульптор не помітив кепки в руці та й нап'яв іще одну на голову вождя пролетаріату, захищаючи її од голубів)... Вся наша делегація спала, приколисана одноманітним гулом моторів, один я заснути не міг: на колінах Вітюні, який сидів поруч, примостився велетенський унітаз, придбаний в антикварному магазині в Баку. Справжній мистецький витвір, ніжно-блакитний, поцяцькований срібними квітами — Вітюня його придбав, щоб поставити в новій квартирі, куди збирався переїжджати; він його ніжно притримував, пильнуючи, щоб не впав та не розбився, і клята посудина весь час впивалася мені в бік, муляла, не давала й на хвилинку забутись.