Ми, наївні, сперечаючись із цензорами, а то і в цека, посилалися часто на Москву, що там же це вільно друкують, а чому не можна у нас? І часто доводилось чути у відповідь: "Перебирайтесь у Москву та там і друкуйтесь!" Партійний "указующий" перст стирчав над головою кожного письменника, вимагав писати лише так, а не так, всупереч правді життєвій.
Якось я сказав дружині, яка саме креслила графіки з результатів досліджень, показуючи на криві, що вона їх виводила:
— Уяви, що над тобою весь час хтось стоїть і вимагає суворо: "Ведіть криві вгору, а не донизу! Тільки вгору!"
— Так можна й здуріти! — відповідала з серцем дружина.
— Бач. А я ж не дурію!..
Не дурів... Тільки теж не раз навідувався до отого кладовища з лопатою в руках. І досі лежить там закопана глибоко (щоб КДБ не одкопало та не довідалось, які крамольні думки ворушилися в моїй голові)... І досі лежить, придушена сирою землею, не написана повість "Старший брат", яку я виношував впродовж не одного року. "Старший брат" — "великий" російський народ. А сатирична повість "Бочка меду"!.. А "Гегемон"!.. Та що й перераховувати — труїти свою пам'ять...
В моєму ж письмовому столі лежала не тільки повість "Чорний ворон", а й велике оповідання "Попіл Клааса",— чи не єдине, за яке мені не соромно й досі.
Тему для цього оповідання, сам того не відаючи, дав Анатолій Ілліч Костенко. Розповів, як, повернувшись із Колими, око в око зіткнувся із Сановим. Своїм рецензентом. Що при цьому казав йому Анатолій Ілліч, різкий на слово, можна було лише уявити.
А згодом стали ділити квартири. Виділені міськрадою для письменників. Анатолій Ілліч стояв у списках, як несправедливо репресований (наче були справедливо репресовані?). Але тогочасне спілчанське начальство список цей не раз перетрусило (чи не по дзвінку з КДБ) і квартиру, в яку мав вселитися Костенко, одержав... Лазар Санов.
Отут в Анатолія Ілліча урвався останній терпець. Він пішов у прокуратуру з вимогою притягнути Санова, на совісті якого було не одне загублене життя, до судової відповідальності. І одержав відмову.
— Коли ми будемо порушувати справу проти всіх, хто співпрацював з нашими органами, то в нас не вистачить ні в'язниць, ні таборів.
— Тоді я сам з ним розправлюся! Без вашого суду!
— Оцього ми вам і не радимо робити. В цьому випадку ми змушені будем порушити справу вже проти вас.
Оця вся історія й лягла в основу оповідання "Попіл Клааса". Тільки герой її, повернувшись із таборів, стикається не з стукачем — "рецензентом", а зі своїм слідчим, який двадцять літ тому піддавав його лютим тортурам, вибиваючи зізнання в контрреволюційній діяльності.
Як і Костенко, герой мій іде в прокуратуру з вимогою віддати до суду цього ката, що, пішовши у відставку в чині полковника, жирує на неабиякій пенсії: двоповерховий котедж, велика садиба, обнесена височезним парканом, ще й колючий дріт зверху, як у концтаборі. І, як і Костенко, одержує категоричну відмову: не було ще в історії людства такого випадку, щоб система сама над собою вершила суд і розправу.
І тоді мій герой вирішує власноруч покарати кагебешника. Купує рушницю, надпилює дула, щоб можна було сховать під пальто, і, підстерігши свого лютого ворога, коли той повертався із ринку, прошива йому груди "жаканами".
На постріли набіга міліціонер і, в свою чергу, вбиває мого героя.
Кагебешника ховали урочисто і пишно, з духовим оркестром, з вінками і промовами, на центральній алеї місцевого кладовища, а мого героя вкинули в так-сяк збиту труну та й закопали в найглухішому закуткові.
Написавши це оповідання, я вже з ним нікуди не рипався: все одно не надрукують.
Та якось здибався на Хрещатику з редактором масового літературно-громадського журналу. Не буду називати ім'я та прізвище цієї людини: не хочу травмувати його родину. Тим більше, що, розповідають, він був гарним чоловіком і батьком. Але ця постать настільки типова для епохи розвиненого соціалізму, що гріх її не описати.
Тож назовемо його... ну, назовем не Василем навіть — Ва-сюнею: він аж цвів, коли начальство так до нього зверталося.
Так от, цей Васюня зустрівся мені якось на Хрещатику. Я саме став головним редактором видавництва "Радянський письменник", і він посилено набивався до мене в друзі.
"Здоров!" — "Здоров!" — "Як поживаємо?.." — "Твоїми молитвами".— "Що геніального пишемо?.." Хотів відбутися черговою фразою: скрипимо потихеньку пером, та чорт смикнув за язика сказати натомість, що закінчив оповідання. "Тільки не знаю, куди його приткнути: тема дуже кусюча".— "Так давай нам!" — "Надрукуєте?.." — "Об чом вопрос! В найближчому номері! І своє фото принось. Все буде о-кей!"
Повірив, дурило. Другого ж дня відніс своє оповідання і фото. Чекав тиждень, другий, потім не витримав — сам подзвонив у редакцію. Руку підняв Петро Сліпчук, мій добрий знайомий ще по спільній роботі в редакції газети "Радянська Україна".
— "Попіл Клааса?" Ти що, надієшся, що Васюня таку річ надрукує?
— Тоді рукопис поверніть мені!
— Ха, поверніть. Васюня одволік оповідання в цека. Разом з твоїм фото.
Жбурнув рурку, аж тріснуло. Не знав, що робити од гніву. Падлюка! Свиня недорізана!
Заспокоївшись трохи, знову подзвонив Сліпчукові:
— Коли той гад буде в редакції?
— Вони, як і все начальство, приходять на другу. Що ти йому хочеш зробити?
— Морду набити!
Рівно о другій появився в редакції. Васюні не було. Розмовляв з хлопцями, хоч усередині в мене так і кипіло. Телефонний дзвінок. Сліпчук узяв рурку.
— Він тут.— І одразу ж поклав. Пояснив, усміхаючись: — Васюня. Питає, чи ти в редакції.
За півгодини — знову дзвінок. І знову Васюня цікавиться, чи я не пішов.
— Ти що, хочеш його дочекатися? — сміючись, запитав після четвертого дзвінка Сліпчук.— Не марнуй дарма часу: Васюню ще ніхто в ступі не влучив.
— Звідки він дзвонить?
— З чийогось кабінету. Може, сидить десь за стінкою. Пояснює, яке антирадянське оповідання приніс до журналу Дімаров.
І мені не лишилося нічого іншого, як, плюнувши, податись з редакції.
Вже в Ірпені, в Будинку творчості письменників, під час зустрічі з Васюнею я не витримав:
— Ну, ти ж і падлюка!
— Імєєт место.— І подивився такими очима: хоч заплюй — скаже: Божа росичка.