Блазень за натурою, він і слова підбирав якісь блазнівські. Замість "буде зроблено" не говорив навіть російське "будет сделано", а "буздє".
Якось, колїгвін працював ще в редакції молодіжної газети, хлопці засперечалися, що Васюня, не задумуючись, і рідного батька продасть. Подзвонили йому по спареному телефону, один говорив у рурку, а другий, про якого йшлася мова (один з найближчих друзів Васюні) підслуховував.
— Васюню, то правда, що такий-то падлюка, яких пошукати?
— Імєєт место.
— Що він знущається над дружиною, а дітей морить голодом?
— Імєєт место.
— І на всіх працівників редакції строчить доноси?
— Імєєт место.
Друг Васюні не витримав, пожбурив рурку, побіг матюкатися:
— Ти!.. Ти!.. Наволоч, яку ще й світ не родив!
— Імєєт место...
Та у Васюні справжніх друзів по суті й не було. Він дружив, якщо це можна назвати дружбою, переважно з начальством. А вірніше — блазнював перед ним.
Олесь Терентійович Гончар, голова нашої Спілки, приїжджав до Ірпеня лише взимку: попрацювати в більш-менш спокійній атмосфері, походити на лижвах в розкішному ірпінському лісі. І ми вже знали, обов'язково і Васюня появиться. Та не сам, а й фотокореспондента прихопить: писати багатоілюстровану кореспонденцію "Ірпінська зима", що потім буде опублікована в його журналі з фотографіями Гончара. Васюня жив в Ірпені цілий місяць, поки й Гончар не повертався до Києва. Сидів із ним за окремим столом у їдальні, ходив на прогулянки в ліс. Обов'язково попереду, прокладаючи Олесеві Терентійовичу зручненьку доріжку. Не минав жодної гірки, щоб не насмішити Гончара вигуком: "Ех, прокачусь!" — летів донизу, та десь посередині навмисне падав, ви-бехкував яму, доброму дядькові з головою сховатись.
Якось він підійшов до їдальні, а на спині кожушка — дві смуги снігу.
— Що це в тебе? — Здивувалися хлопці. Я візьми й ляпни:
— А ви що, не знаєте? То Олесь Терентійович об нього ноги щодня витирає.
Образився? Вилаяв? Нічого подібного!
— Імєєт место.— І все.
В ті роки серед начальства високого ввійшло в моду бігати підтюпцем — розтрушувати "руководящий" жирок. Прилучився до цієї спортивної акції і наш Васюня. Бігав, звісно, не сам, а обов'язково з якимось міністром чи начальником главку. А щоб кумедніше було, завів мініатюрну собачку. Вийде на старт:
— Кнопка, вперьод!
Спробуй утриматись од сміху: стокілограмова туша, а попереду собачка, наче блоха.
Бігав, бігав та й вибігав членство в делегації від України на чергову сесію Організації Об'єднаних Націй. Тоді існувала така неписана традиція: обов'язково включати до складу делегації по одному письменникові. Повернувшись з Америки, Васюня видав невдовзі книжечку памфлетів, звісно ж, спрямованих проти українських буржуазних націоналістів (як вони, бідолашні, там і витримали!).
— Одного разу вони мене як оточили, то ледь не вбили! — похвастався якось перед нами.
— Вирвався? — запитав я в нього.
— С трудом.
— Гівняні то націоналісти! Ти б у мене не вирвався!
І Васюня навіть свого "імєєт место" не вимовив. Подався прямо в партком. Скаржитись на посібника націоналістів Дімарова. І вже "імєєт место" мав я.
І от же незбагненна натура: буквально на другий день, як я одержав прочухана в парткомі, забіг до мене, наче нічого й не сталося:
— Толю, дай мазі: лижви намазати.
Скупуватий, він ніколи не купував мазі. Навіщо викидати гроші, коли можна попросити в знайомих? "Ну, я тобі дам мазі! Навік пам'ятатимеш".
— Зараз немає: скінчилася. Завтра привезу.
Знайшов, прошу вибачити, мерзле собаче гівенце, загорнув акуратно в фольгу, поклав на морозі. З'їздив на ніч додому, а повернувся — під дверима Васюня.
— Привіз? Не забув?
— Привіз,— подаю йому замерзле гівенце.— Дістав шведської. Згідно інструкції, нею лижви треба натирати надворі, на морозі, а потім занести на годину в кімнату і поставити до батареї.
— А до батареї навіщо?
— Щоб міцніше трималася.
— Буздє.
Довго ж не заносив після того Васюня лижви в приміщення!
Я вже згадував, що Васюня був головним редактором одного з наймасовіших журналів України. Але й цього йому було замало. Душа Васюні прагнула керівного крісла принаймні на рівні міністра.
Якось він дізнався, що керівники цека збираються в туристичну подорож в Карпати. Автобусом. І головне: в автобусі тому поїде мадам Шелестиха, дружина першого секретаря цека. Всіма правдами й неправдами втиснувся Васюня в той автобус, прихопивши з собою фотоапарат. І всі кольорові плівки, всі до останнього кадра виклацав на Шелестиху.
Майже місяць оформлявся розкішний альбом, куди були вклеєні фото дружини секретаря цека. На фоні Карпат. Потім альбом був вручений з відповідним дарчим написом: тут Васюня не знав собі рівних. І збулася найзаповітніша мрія Васюні: дружина Шелеста, розчулена, запросила його на обід.
Не буду описувати, що переживав Васюня, готуючись до того обіду. Який костюм підбирав, яку краватку пов'язував. Боюся, що тут навіть Гоголь виявився б безсилим. Та мені це не так уже й важить. Результат цієї зустрічі,— от що мене в першу чергу цікавить. Бо невдовзі прокотилася чутка, що Васюня йде на кіно. Шелест мислив прямолінійно: раз Васюня зумів сфотографувати його дружину в різних ракурсах, на фоні Карпат, то чому б йому не керувати всією кіноіндуст-рією, яка тільки є в Україні!
Ставши головою Державного комітету кінематографії (ранг міністра!), Васюня змінився невпізнанно. Під'їжджаючи до нашої Спілки чорною "Волгою" (мрія кожного чиновника), не поспішав з неї виходити. Чекав, поки водій запобігливо відчинить дверцята. Поважки підходив до нашого гурту, подавав пухку долоню (у відповідь на потиск не ворухне жодним пальцем). Дививсь при цьому поверх наших голів, наче бачив там щось таке, чого нам, простим смертним, не дано було вгледіти.
— Ну, як пишем сценарії? — питався поблажливо.— Пишіть, пишіть.— І, не діждавшись відповіді, йшов поважки в секретаріат, на ясні очі начальства. Не мав сумніву, що з його призначенням усі письменники метнуться писати сценарії.
Ми йому вслід, звісно ж, сміялися. Сміятись сміялися, але дехто вже й подумував потай: "А чому б і справді не встругнути сценарій?".
Васюня успішно керував Державним комітетом кінематографії аж до перебудови. Те, що він у кіно ні бум-бум, нічого не важило. В добу всесоюзних шпаргалок голова була абсолютно непотрібною річчю: все робили референти. Так звикли жити зі шпаргалками, що навіть звичайне "добридень" не могли вимовити самостійно. Не вірите? Ось вам класичний прикладі.