Я став мимрити, що повість ще не готова до друку. Що я ще над нею працюю, правлю особливо невдалі місця. От дороблю, тоді ми й повернемося до цієї розмови.
Поляк розуміючи кивав головою. Він же теж був із соціалістичного табору, де, щоправда, дихалося трохи вільніше.
— Довідзення, пане!
Довідзення! Довідзення надії на те, що моя повістина будь-коли надрукується... І ще один спогад.
Якось Анатолій Ілліч Костенко дав мені книжку критичних нарисів Івана Кошелівця, професора із Західної Німеччини. Книжка видана в Мюнхені, мала назву "Літературний процес дещо з віддалі" і була присвячена літературному процесові на Україні.
— Прочитай, там і ти згаданий.
І як же гірко було прочитати ось таке твердження автора (цитую по пам'яті):
"Не відмовиш у сміливості Г. Тютюнникові та А. Діма-рову. Але й тут сміливість їхня вторинна, після того, як про це уголос заговорить Москва".
"Не відмовиш у сміливості"... Українська література радянських часів нагадує кладовище, де поховані нездійсненні задуми письменників,
Пригадую поїздку з Юрієм Збанацьким, який тривалий час був секретарем парткому, а потім головою Київської організації Спілки письменників. Небалакучий, на вид якийсь аж суворий, він був напрочуд сердечною людиною: я не пам'ятаю, щоб комусь, коли він очолював партком, винесли догану або виключили з партії. Якось один з молодих поетів взяв участь в несанкціонованому мітингові біля пам'ятника Лесі Українки, що стояв недалеко од Верховної Ради. Був сфотографований кагебістами, фото переслали в цека, а звідти вже в партком нашої Спілки з суворим наказом покарати поета. Винести сувору догану або й виключити з партії. Тобто перекрити всі двері, що ведуть в літературу.
1 досі в моїх вухах лунає голос Збанацького:
— Отож воно напилося та й упало, безтямне, в кущі. Потім розбуркалося і прибилось до натовпу, не розуміючи, що і до чого...
Сміючись, вирішили обмежитись обговоренням...
Ми поїхали вдвох із Збанацьким на полювання. І вже настрілявшись та розлякавши качок, сіли біля багаття, що дихало теплом в осінню прохолоду. І тут Юрій Оліферович розповів мені історію про бюст Сталіна.
Той бюст виліпив із глини, не без підказки райкому, відомий гончар. Виліпив, випік, як виткав макітри й горнятка, та й подарував на якомусь зборищі райкомові партії. Бюст був урочисто поставлений у залі засідань, а згодом хтось написав аж у Київ, що в райкомі партії стоїть карикатура на товариша Сталіна.
Налетіло енкаведе, заарештувало все керівництво району, а заодно й гончара.
Нове керівництво довго радилось, що робити з бюстом, що стояв у райкомі, як болячка. Вирішили тихцем його закопати — подалі з очей. Та ще не встигла втрамбуватися земля, як до Києва знову полетів лист: "У нашому районі закопали в землю товариша Сталіна".
Знову налетіло енкаведе: викопало бюст і пересадило все районне начальство.
Цього разу новіше районне начальство глиняного ідола вже не закопувало. Після довгих роздумів вирішили поставити в тому ж таки залі засідань, але не на виду, а заховати за пальмою: бюст наче є, а водночас його наче й немає...
— Юрію Оліферовичу, та це ж геніальна тема для повісті! Пишіть!
— Пишіть!..— гмикнув Збанацький.— А хто надрукує?..
Олексій Коломієць. Драматург, позначений неабияким гумористичним талантом. Його гумористична п'єса "Фараони" збирала повні аншлаги по всіх театрах Союзу.
Дотепнішої людини я в своєму житті не стрічав. Навіть в найприкрішій ситуації він знаходив смішне.
Якось дружина нарядила його в новий костюм. Габардиновий. Світлий. Вийшов Альоша покрасуватись обновою, а тут хлопці назустріч:
— Поїхали на рибалку!
І Альоша поїхав. У новому костюмі. До речі — єдиному.
По яких болотах він брьохав — історія вмовчує. Тільки привезли його через добу п'яного "до удівлєнія". Запхнули в кишеню щуку, притулили до дверей, подзвонили і навдьори...
— Нащо ви мені, гади, таку велику щуку всунули? — запитував потім Альоша з докором.— Жінка поки не побила об морду, не заспокоїлась...
У Альоші на схилі літ стали мерзнути ноги:
— Коли мене ховатимете, то не забудьте взути у валянки... Якось в Ірпені він посвятив мене в задуми нової, тепер уже
сатиричної п'єси "Пупи".
Секретар райкому, цар і бог у районі, відзначає своє п'ятдесятиріччя. Всі його підлабузники, тобто весь районний актив, збіглися в місцевий ресторан, щоб одсвяткувати цю вікопомну дату. Було пито і перепито, виголошено десятки вірнопідданих тостів, врешті, на банкетний стіл подали велетенську макітру курячих пупів — улюблене блюдо секретаря райкому.
І тут до зали ступив інструктор райкому, пішак (найо-станніша перед прибиральницею постать в оцій установі), і, звертаючись грубо до першого, зажадав, щоб той віддав ключі од свого кабінету.
Всі так і отетеріли. А інструктор вже звернувсь до присутніх:
— Чого розсілися? Ви що, не знаєте, що Гушка зняли вчора з посади?
Отак: не Іван Петрович, а просто — Гушко.
Сцена майже з "Ревізора" геніального Гоголя.
А потім ці ж лакузи, прийшовши до тями, стали один :і поперед одного різати правду у вічі нещодавньому районному царкові...
Повернувся нещасний Іван Петрович додому обліплений з пі і до голови лайном. Хоч бери й стріляйся.
І тут — телефонний дзвінок. І голос першого секретаря обкому:
— Ну, як, осознав свої помилки?.. Ми тут порадились і вирішили тебе поки що не знімати. Працюй, виправдовуй довіру партії.
Завіса...
— Написав п'єсу? — запитав я десь за півроку Альошу.
— Яку?
— "Пупи".
— А хто поставить?
Це лише дві теми. А скільки їх поховано на літературному кладовищі! І досі лежать — догнивають.
Ми жили і творили в літературній провінції, Те, що можна було москвичам... Та що там москвичам!.. Ленінградцям, новгородцям, саратовцям, мешканцям будь-якого російського провінційного містечка, — те зась було нам. "Справжня література починається за Хутором Михайлівським",— гіркий вислів Григора Тютюнника. (Хутір Михайлівський — остання станція на межі України й Росії).
Іноді декому з письменників, переважно увінчаних державною премією (СРСР, а не України), вдавалось спершу на— друкуватися в Москві, а потім уже із скрипом-рипом на Україні. Пригадую, як цензура "не пущала" якийсь розділ з нового роману Олеся Гончара, що виходив у "Радянському письменникові". Тоді Гончар опублікував цей розділ у московській "Правде", і невмолима "дама" врешті одступилася. Але наше занадто пильне цека невдовзі схаменулося і незабаром у Москві був перекритий залізобетонним шлюзом і цей тоненький струмочок: "Спершу надрукуйтесь у себе, на Україні, а тоді вже присилайте до нас".