Те ж саме відповіли й на суді, що невдовзі й відбувся. Але Костенка не засудили до страти.
— Повезло ж тобі! — говорили в камері. "Повезло". Не розстріл, а концтабори.
Двадцять років. Двадцять років ув'язнення, В таборах, що не снилися й Гітлерові. Двадцять років таких знущань, такого фізичного й морального знищення, що лишалося тільки дивуватись, як ця людина й вижила.
Двадцять літ — однією ногою в могилі.
Після розмови з Костенком я не спав усю ніч. Розказане Анатолієм Іллічем накладалося на те, що я почув у свій час від Григорія Антоновича Нудьги, теж в'язня сталінських концтаборів і якому теж пошастало лишитись живим.
— Ви, Анатолію, ще молодий,— сказав якось Григорій Антонович.— Доживете до тих часів, коли можна буде писати про це, не оглядаючись.
Писати не оглядаючись". Я вирішив так і писати, хоч у п роки говорили про табори здебільшого пошепки, оглядаючись боязливо на ту установу, кривава тінь від якої падала на ІІСЮ неосяжну країну. І хоч відбувся двадцятий з'їзд партії, люди, які виросли в страхові, "добре пам'ятали, що .ІДОХ тиран, але стоїть тюрма" (Дмитро Павличко).
Та все ж роки після двадцятого з'їзду не минули для мене безслідно. Я всім нутром відчував, що про це треба або писати, не оглядаючись, або зовсім не писати.
Це було невимовне відчуття вільного, не скутого кайданами страху польоту. За місяць (такого зі мною ще не було) повість була закінчена. Шість аркушів. Шість аркушів майже документальної розповіді про лейтенанта Радянської Армії (Григорій Антонович Нудьга), який, важко поранений її боях з німецькими загарбниками, опинився на окупованій території і пішов у сільську школу вчителювати (якось же треба було жити). Та ще й викладачем української літератури. Та ще й якось надумався продекламувати перед учнями початок поеми Шевченка (обов'язкової, до речі, до винчения в радянських школах):
Кохайтеся, чорнобриві, Та й не з москалями...
За оте "та й не з москалями" одержав двадцять років концтаборів. Судили його вже пізніше, коли після звільнення відвоював аж до Берліна і повернувся додому з грудьми, увішаними медалями й орденами. Пам'ять в кривавої тієї установи була всеоб'ємною.
"Закликав до співпраці з німцями, до боротьби з великим російським народом",— було написано у вирокові.
Тож я написав повість, передрукував, повернувшись з Ірпеня, на машинці (ех, будь що буде!), ще гарячою відніс до журналу "Вітчизна" Михайлові Ігнатенкові.
Той за кілька днів мені сказав:
— Спробуємо надрукувати. Хоч надій мало: тема вже на-д ю кусюча. Дам на відгук Павлові Загребельному — найсмі-ливішій людині серед членів редколегії. Більшість же од твоєї повістини накладе в штани. Та одразу ж і рвоне протоптаною стежкою в цека. А то і в той сірий будинок, з якого видно Колиму і неісходиму Сибір: "Ось почитайте, що цей Дімаров про вас пише, а Ігнатенко пробує пропхнути в журнал!"
Павло теж не забарився з відповіддю:
— Рекомендуватиму до друку. В найближчому номері. Дай уривок до "Літературної України".— Загребельний на той час був редактором цієї газети.— А цс тобі на закуску! — І подав мені якусь верстку.
— Що це?
— Теж повість. На цю ж тему. Йде в найближчому номері "Нового мира".— Загребельний нещодавно став членом редколегії цього найпрогресивнішого літературного журналу.— Завтра ж повернеш.
За одним подихом прочитав повість Солженіцина "Один день Івана Денисовича".
Вона мене приголомшила: нічого подібного ще не читав. До справжньої насолоди від прочитаного приєдналася впевненість: надрукують! Після виходу в світ цієї повісті надрукують і мою. Хоч я після того, як прочитав Солженіцина, іншими очима глянув на свою повістину: слабенька, слабенька. Мені явно бракувало тієї страшної життєвої школи, що її пройшов Солженіцин. Я майже заздрив усім отим людям, які повернулися з пекла і яких досі боязливо оминали колишні їхні друзі, що в свій час уникнули кагебіст-ського невода.
Підібрав уривок для "Літературної України": про те, як мати, пригинаючи голову, повзе до колючого дроту, що за ним сидить її син. Повзе, щоб не помітив "попка" на вишці. Уривок одразу ж був надрукований з коротеньким вступним словом редакції, де повідомлялося, що повість повністю буде опублікована в найближчому номері "Вітчизни".
Та не так сталося, як гадалося.
Повість уже була набрана, я навіть гранки вичитав, як на всю країну пролунали слова Хрущова про жирні мухи, які сідають на падаль. "Єщо одно ограньїченьїце!" — радісно потирали долоні в цензурі. А оскільки Хрущов оголосив на весь світ, що в Радянському Союзі цензура ліквідована, нещасні редактори повинні були всі зауваження цензорів брати на себе, які б ті зауваження безглузді не були. Спробуй лиш заїкнутися авторові, що це не твоє зауваження,— сувора догана забезпечена. За розголошення державної таємниці.
Шлюзи, які ледь-ледь піднялися, пропустивши один лиш струмочок, одразу ж замкнулися наглухо, здавалося — навіки. Повістина моя лягла в стіл, де й пролежала більше двадцяти років, лише у вісімдесятих побачила світ: спершу за кордоном, в Австралії, англійською мовою, у видавництві Юрка Ткача, а згодом уже і в нас, у видавництві "Дніпро".
Не можу не згадати ще про один випадок, зв'язаний з цією повістю.
Я вже працював головним редактором видавництва "Радянський письменник", коли до нас завітали польські видавці. Була жвава розмова за чашкою кави, а потім, коли видавці попрощалися, один із них відстав од гурту та й, діждавшись, коли усі вийшли, утаємничив обличчя і майже пошепки звернувся до мене:
— Пане Анатолію, я зазнайомився з уривком вашої повісті в "Літературній Україні". Він мені дуже сподобався. Чи не могли б ви мені дати рукопис, я видам цю повість у Польщі.
Я спершу був смикнувся — бігти додому за рукописом. Та одразу ж полохлива думочка: чи не підісланий цей закордонний товариш нашими органами?
В країні вже починалися брежнєвські заморозки. Центральні газети, а за ними й провінційні, відзначили день народження Сталіна, відмиваючи криваву цю постать од страхітливих злочинів. Знову заговорили про класову пильність, про підступи світової буржуазії, а кадебе, яке було трохи присмиріло, розгорнуло активну діяльність. І де гарантія того, що мій рукопис не буде на кордоні вилучений з сумними для мене наслідками?