В один з таких світлих проміжків я почув дуже слабкі, віддалені удари кирки.
"Мабуть, знову працює Енгельбрект. Невже в умираючих від голоду так слабне слух? — подумав я. — Чи це марення?"
— Це ви стукаєте, професоре? — запитав я Енгельбректа.
— Я про це ж саме хотів запитати вас, — відповів він кволим голосом, який, проте, я чув цілком виразко і ясно.
— Я не глухну, і це не галюцинація, — розмірковував я вголос. — Що ж означають ці удари? Хто їх робить? Звідки вони?
— Я вже кілька хвилин чи годин думаю про це, — відповів Енгельбрект. — Мені здавалося, що це ви працюєте, але я почав глухнути. Звуки долинають з пробитого нами отвору, я лежу біля нього. — Помовчавши трохи, він провадив далі: — Очевидно, містеру Бейлі не терпиться покінчити з нами, і він дав наказ пробити стіну. Він великий законник і, мабуть, хоче судити нас по всій формі, щоб потім заморозити і поставити в "пантеон".
Ми замовкли, прислухаючись. А звуки що далі, то дужчали, наближалися. Потім несподівано затихли. їх змінив новий звук —скрегіт обертового свердла.
— Буравити почали, — спокійно сказав Енгельбрект. — Так вони швидко доберуться до нас...
Нова небезпека ніби повернула нам сили. Не скажу, що я боявся смерті, я вже стояв біля її дверей, але ці нові звуки порушили одноманітність нашого життя і ритм нашого поступового вмирання. Свідомість остаточно повернулася до нас.
— Що ж ми робитимемо? — спитав я.
— Зустрінемо ворога і вмремо в боротьбі, як належить мужчинам, — відповів Енгельбрект.
Я іронічно посміхнувся, не боячись того, що Енгельбрект побачить мою усмішку.
— Ви маєте сили підняти руку? — спитав я.
— Мені вистачить сил, щоб опустити камінь на голову першого, хто просуне її сюди, — сказав він. — Підповзайте до мене.
Ми підповзли до краю пробитої нами маленької шахти і лягли по обидва її боки, поклавши біля себе каміння з гострими краями. Одноманітний скрегіт бурава усипляв мене, але я як тільки міг боровся з сонливістю.
А коли звуки почулися зовсім близько від нас, минув і сон. Я насторожився, мов кіт, готовий спіймати мишу.
— Ще кілька хвилин, і вони будуть тут, — прошепотів Енгельбрект.
І в цей час я зрозумів, що надавало нам нових сил: ненависть до наших ворогів.
Бурав завищав, стіна затріщала, дрібне каміння посипалося в наш бік. Вищання і скрегіт змінилися дзижчанням. Дірка і ще дірка в тонкій стіні, що відділяла нас од ворогів... Удари кирки. Дірка побільшала настільки, що в неї могла пролізти людина. Так я вирішив, бо свердла І кирки більше не працювали і в темряві почулося шарудіння, яке могла робити людина, що пролазить в отвір. Напружуючи ослаблі м'язи, ми з професором підняли камені. Я прислухався до кожного шурхоту. Ближче, ближче... Зовсім близько...
"Можна!" — подумав я і розмахнувся. Але камінь раптом випав з моїх рук, коли я несподівано почув знайомий шепіт...
XXI. "ЛОПНУВ КУПЕЦЬ"
— Сильно темно...
— Нікола! — закричав я.
— О! Товарне Клименко! — відповів він.
І я відчув, як волохата рукавиця стискує ту руку, яка ледве не розбила йому голову.
— Як ти потрапив сюди?
— Сильно крисис! — сказав Нікола і, обернувшись назад, звернувся до тих, що стояли за отвором: —Влазьте, товарисі. Тут свої. А ми, — говорив він далі, звертаючись до професора, — присли тебе рятувать, купця Белі убивать.
— А хто це "ми"?
— Червоний Армія прийсов: о!
— Але чому ви вирішили пробивати і свердлити стіну саме цієї шахти? Хіба ти знав, що я тут?
— Нісого не знав. Тільки ти сам казав, серез сю нову шахту хоросо пройти в місто, — відповів Нікола.
Нічого такого я не міг згадати. І тільки згодом я пригадав, що коли ми ночами обмірковували з Ніколою план втечі, справді вказував на цю шахту як на найзручніший шлях, яким можна пробратися в підземне містечко. Я не думав, що Нікола такий кмітливий і пам'ятливий. Випадок несподівано загнав нас у цю ж шахту, і тут відбулася щаслива зустріч.
Нікола поспішив розповісти мені, "як це було".
Наше командування розробляло один за одним плани взяття підземного містечка. Коли наліт аеропланів виявився безуспішним, а бомбардування неможливим, до справи приступили сапери. Вирішили зробити підкоп. Завдання полегшувалося тим, що весь кратер був засипаний глибоким снігом. В ньому неважко було прорити траншеї і підійти до самої скелі. Сапери витратили понад три тижні на цю роботу спочатку "тихою сапою" , а потім підземною галереєю. Вибір зробили вдало. В цій печері Нікола сам працював не раз. Він знав, що тут ніхто не живе, і вночі, коли немає робітників, можна ввійти непоміченим.
Поки Нікола розповідав, у печеру один за одним влізли червоноармійці.
— Тут ніхто не побачить, можна засвітити світло, — сказав Нікола, і в його руках блиснув електричний ліхтарик.
— Сильно хороса стука! — сказав він. — Чик — і готово. Ай-ай-ай! — провадив він далі, освітивши моє обличчя. — Сильно схуд. Давно не їв. А це товарис? Їжте свидсе! — і Нікола, розкривши похідний мішок, почав пригощати мене й Енгельбректа.
Наївшись, я розказав Ніколі і командирові загону про всі події. Ми почали обговорювати план дальших дій.
Уже світало, і командир вирішив, що нам краще почекати наступної ночі, щоб напасти зненацька.
Ми намагалися дотримуватися тиші, щоб не привернути уваги ворога. Розклали невелике багаття. Нікола зігрів чай і посилено годував нас. День минув непомітно в розмовах і обговоренні плану дальших дій. О шостій годині вечора начальник поставив кілька вартових, наказав лягати спати, щоб відпочити перед роботою. Наївшись і зігрівшись біля вогню, я міцно заснув, і коли Ні-кола розбудив мене вночі, я почував себе сильним і бадьорим. Правда, відчувалася ще деяка кволість в ногах, але це не зупинило мене. Я хотів взяти участь у нападі.
Ми обережно відтягли вагонетки і звільнили вихід. Коли б тільки двері не були замкнені!.. Червоноармієць потягнув двері — вони відхилились. Я і Енгельбрект не являли ніякої небезпеки для "армії" Бейлі, і він не вважав за потрібне замикати нас ззовні: і по той і по цей бік дверей нас чатувала смерть.
Начальник загону дав наказ, і червоноармійці з гвинтівками наперевіс рушили коридором. Він був порожній. Тільки біля ліфта ми зустріли першого вартового. Він дрімав, але, почувши наше наближення, прокинувся і намагався підняти тривогу. Та начальник наставив на нього дуло револьвера.