Енгельбрект раптом підвівся і ступив крок до мене:
— Вмерла моя дівчинка. Мені дуже важко... Але, знаєте, який величезний тягар звалився з моєї душі! Закінчилося "роздвоєння особи". Ми з вами приречені. Не про себе я тепер думаю. Я шкодую тільки за тим, що мені не вдалося задавити бандита... Нас, мабуть, хочуть заморити голодом. На щастя, вони не можуть нас заморозити. А втім, хіба не однаково? Хіба Нора не заморозила себе...
Смерть дівчини дуже вразила і мене. Я любив її і втратив у ту мить, коли довідався, що й вона любить мене. Але в мене на душі не було того важкого тягаря, який давив Енгельбректа. До того ж я був молодий, і мій настрій не міг бути таким безнадійним, як в Енгельбректа. Мені хотілося жити.
— Скажіть, а звідси ніяк не можна вийти на волю? — запитав я Енгельбректа.
Професор так глибоко поринув у свої похмурі думи, що моє запитання не одразу дійшло до його свідомості.
— Вийти на волю? — нарешті, перепитав він. — Так, це нелегко. Оця стіна виходить назовні.
— Так за чим же зупинка? — сказав я. — У нас є кирки. Правда, тут зовсім темно, але ми можемо працювати і в темряві.
— Можемо, — байдуже відповів Енгельбрект. — Але перш ніж ми проб'ємо скелю, ми здохнемо з голоду. Даремна праця. Лягайте, як я, і чекайте спокійно смерті.
Але в мої розрахунки зовсім не входило спокійно чекати смерті. Відпочивши, я підвівся, навпомацки розшукав кирку і підійшов до стіни.
Дзвінкі удари почулися в пітьмі.
— Не тут, візьміть лівіше, — долинув голос Енгельбректа. — Там стіна тонша.
Я перейшов на кілька кроків ліворуч і почав працювати.
Стомившись, я присів відпочити і почув кректання Енгельбректа і брязкіт заліза — професор стрибнув з вагонетки.
— Я дуже втомився, втомився душею, щоб довбати скелю заради врятування свого життя. Але ви молоді і ще знайдете своє щастя. Я повинен допомогти вам ради Нори...
Загриміло залізо, — це Енгельбрект вибирав кирку.
— Хіба так довбають скелі? — почув я голос професора вже поблизу себе. — Станьте вбік. Ось як це робив старий рудокоп Енгельбрект.
І я почув могутні рівні удари.
Ми працювали кілька годин. Я зовсім знемігся і кинув свою кирку, а удари "старого рудокопа Енгельбректа" ще довго чути було у великій печері. Гучно відлунювалися ці удари.
— На сьогодні досить, — сказав, нарешті, Енгельбрект.
Він кинув кирку. Але перш ніж лягти спати, ми відтягли до дверей вагонетки і поставили їх на рейки вряд через усю печеру, так що перша вагонетка упиралася в двері, а остання — в протилежну стіну.
— Так! Якщо тепер ще накидати у вагонетки інструмент і насипати каміння, то сам дідько не відчинить дверей.
Нарешті, зовсім стомлені, ми лягли і міцно заснули.
Я прокинувся від холоду. Хотілося їсти. З темряви почулося протяжне позіхання Енгельбректа.
— Проснулися? — запитав я.
— Давно не сплю. Їсти хочеться, але нічого не вдієш, доведеться приступити до роботи, не поснідавши.
І він взявся за кирку. Спочатку удари були невпевнені і нерівномірні. Потім Енгельбрект втягнувся в роботу і працював так же енергійно, як і вчора. Я теж взявся за кирку.
Голод дуже відчувався, обезсилював нас. Перерви для відпочинку ми робили дедалі частіше. Час ледь-ледь посувався вперед. Здавалося, скелі сьогодні стали міцніші, ніж були вчора.
Нарешті, я кинув кирку в безсилому відчаї і, як мішок, повалився на купу каміння. Енгельбрект працював ще деякий час, потім не стало чути його ударів.
— Погані справи, — сказав він похмуро. — Так ми довго не протягнемо, а заглибилися ледве на одну третину. Ми працювали неекономно. Треба довбати шахту трохи меншою і бити по черзі.
Так минув ще один день, якщо тільки ми не помилялися в часі. Ми знову намагалися заснути, лежачи в одній вагонетці, щоб зігрівати один одного. Холод ставав дедалі сильніший і нестерпніший. Мені не спалося. Шлунок стискався в голодних спазмах. Ноги замерзали, голова горіла, все тіло нило. Похмурі думки, хоч як я відганяв їх, не давали спокою. Я втрачав надію вибратися звідси. Мені хотілося поговорити з Енгельбректом, але він лежав тихо і, мабуть, спав. Мені шкода було будити його...
Втративши всяку надію заснути, я встав, добрався в темряві до дірки, яку ми пробивали в стіні, і почав вимірювати пройдену нами відстань. Каміння покотилося з-під ніг і загуркотіло.
— Хто там? — почув я голос Енгельбректа.
— Це я. Ви не спите?
— Ні, — відповів професор. — Думи прокляті обсідають... і холодно... Давайте погріємося.
Енгельбрект підвівся і взяв кирку.
— Хай йому грець, важка яка стала! — вилаявся він.
Залунали удари киркою, потім раптом усе затихло, і я почув важке зітхання.
— Не можу, — сказав Енгельбрект. — Руки не тримають кирку... Але я примушу їх тримати! — І він раптом почав довбати з величезною силою, так що з-під кирки посипалися іскри.
Це був останній спалах енергії. Кирка відлетіла вбік, і Енгельбрект упав на купу каміння.
— Відпочиньте, я заміню вас, — сказав я, приступаючи до роботи.
Але в мене справа пішла ще гірше. Мені здавалося, що я розмахувався щосили, а кирка тільки дряпала скелю, відбиваючи дрібні осколки. При такому темпі роботи ми й за десять днів не проб'ємо скелю! Смерть від голоду настане значно швидше...
Мені здається, що я заснув чи впав у забуття з киркою в руці. Я не знаю, як довго це тривало. Може, так пролежав я цілу добу, а може всього кілька хвилин. І я не можу з певністю сказати, уві сні чи наяву я приступав кілька разів до роботи, довбав з жорстоким відчаєм і знову падав на землю.
Час від часу я відчував нестерпні приступи голоду. Але поступово це відчуття притуплялося. Я починав ціпеніти. Час зупинився, і я не знав, скільки днів минуло відтоді, як ми замкнули себе в цій мишоловці. Я дедалі дужче поринав у темну безодню забуття. Іноді зринала думка про смерть, але й вона вже не хвилювала мене.
Тупа байдужість засмоктувала мене, як баговиння. Але критичне відчуття ще не зовсім зникло. Пам'ятаю, що я з деякою цікавістю спостерігав і процеси вмирання, які відбувалися в мені. В цьому "вмиранні" був певний ритм. Періоди коматозного стану змінювалися деякими проясненнями почуттів і свідомості, немов останні запаси життєвих сил збирали рештки "пального", щоб ще і ще раз освітити свідомість... Бо тільки свідомість могла знайти вихід і врятувати вмираючий організм. І організм віддавав останні соки, останній трепет клітинок моєму мозку — останній надії на врятування...