Вовчі каверзи
Гарно взимку в лісі. Особливо як сонечко ясно світить. З притрушених інеєм дерев легенький вітерець здуває сніжинки-іскорки. Десь діловито дятел стукає, весело повзики попискують, синички цінькають.
На галявині годівниця стоїть. Біля неї Лось порядкує. Не кваплячись, жує березовий віник. Із-за куща бересклета двійко кізок виглядають. Їм би з годівниці сінця смикнути, так негоже старшому апетит перебивати. Нетерпляче ніжками перебирають, однак вуха насторожі. І недаремно: неподалік щось тріснуло. Либонь, дерево на морозі? Так ні — знову затріщало, потім шарудіння підозріле почулося. Кізок немовби вітром здуло. Лось і собі голову підвів, набрав повні ніздрі лісового повітря — відчув дух хижого звіра. Подався підтюпцем подалі од небезпеки.
Тривожно проскрекотіла Сорока. На галявину вийшов Вовк. Шерсть на ньому сива од старості, однак кремезне тіло ще свідчить про силу. До запахів Лося Вовк навіть не принюхався — з таким велетнем самому не впоратися. Сліди, що їх кізки лишили, довго вивчав. Хотів було навздогін кинутись, а як збагнув, що ті вже далеко одбігли, зупинився.
— Це ти їх попередила? — прохрипів до Сороки.
— Нащо б то? Ти здійняв тріскотняву — всі в лісі почули,— процокотіла зловтішно.
Вовк побачив годівницю.
— Знову люди здобич мою підгодовують. Так ось чого наздогнати нікого не можу. Ще б пак: вони ситі, а я голодний... І чого це люди вовків не люблять? Жодної годівниці для них не зробили. А як би було добре: приходиш, а там м’ясо лежить.— У Вовка слина з рота потекла.— Не те що оце сіно чи березові віники. Бодай їх...
Розгніваний Вовк став розкидати по всій галявині віники, сіно аж на ялинах зависло, од годівниці що тільки можна поодривав. Усю її розтрощив би, так не вийшло — міцно зроблена. Такого розбою навіть всюдисущій Сороці не доводилося бачити.
— Перепаде тобі, сіроманцю, від Озивайка! — тільки й прострекотіла.
— Від лісовика? — зневажливо промовив Вовк.— Знайшла ким лякати. Нехай він мене боїться — сильнішого од мене звіра у цьому лісі не було й нема, що хочу, те і роблю!
— На розбій ти мастак! А ось Озивайко — справжній хазяїн лісу. Він усіма порядкує, оберігає од напасті звірів, птахів, дерева і кущі.— Балакуча Сорока зручніше вмостилася на гілці.— А які завзяті помічники з’явилися у нього останнім часом! Хоч вони, правда, про Озивайка поки що нічого не знають...
— Діти — Озивайкові помічники? — перепитав її Вовк.— Оце насмішила. Та вони ж тільки й здатні, що гнізда видирати та з рогатки когось підстрелити...
— Діти, що тут бувають, добрі,— заперечила Сорока.— Юннатами звуться й усе роблять, щоб ліс охороняти од таких, як ото тобі траплялися. Це вони й годівнички зладнали для звірів та птахів. Вряди-годи й мені звідти щось перепадає!
Вовк люто блимнув на Сороку.
— Хвали, хвали їх. Закінчиться одним — стрільне котрийсь з отих виструганців по тобі з рогатки, отоді збагнеш, що люди — наші споконвічні вороги! — Вовк облизався, згадавши про кізок, які нещодавно були тут, і подався-таки їм услід.
...Озивайко, якого до галявини покликало тривожне стрекотіння Сороки, жахнувся:
— Знову Вовк! Це його робота. Треба все підправити, поки діти не прийшли. Юннати так стараються, птахів та звірят рятують од голоду, а Вовк розбишакує. Тільки про себе й думає... Де ж мій диво-молоток?
Озивайко простягнув руку, і в ній одразу ж з’явився молоток.
Стук-стук! — і вже до годівнички дощечку прибито.
Стук-стук! — поперечка на місце стала.
За роботою Озивайко й не помітив би Вовка, який знову повернувся на галявину. Добре, що Сорока попередила!
— Порядки свої наводиш тут! — широко відкрив пащу Вовк.— Гадав, певно, що лісовичок його зубів злякається.— Ану кидай молоток! Де це видано, щоб лісовики людям допомагали?
— Бо вони звірам і птахам друзі,— Озивайко повернувся до Вовка.— А тобі б усе руйнувати. Злий ти, Вовче, і жадібний!
— І надалі все нищитиму,— рикнув Вовк.— Все, що тут люди спорудять, розвалю! Люди — наші вороги, вони ліс занапащають...
— Од твоїх розбоїв, сіроманцю, ліс стогне. А серед людей багато його охоронців!
— Ага! Так ти зрадник! З хлопчиськами й дівчиськами злигався. Ось я тебе провчу!
Вовк стрибнув до Озивайка. А той сплеснув у долоні і — нема його! Вовк аж закрутився на тому місці, де щойно Озивайко стояв, а лісовичок уже з іншого боку гукає. Довго збиткувався Озивайко над Вовком, аж доки той упав, знесилений, язика висолопивши.
— Ну, стривай,— сказав, перепочивши.— Я тобі про це нагадаю. Найстаршому лісовикові поскаржуся, про твою зраду розповім...
Поплентався Вовк з галявини, а Озивайко знову взявся до роботи.
Несподіване знайомство
Весело наспівуючи пісеньку, Петько Чебрець простував добре знайомою лісовою стежкою.
За плечима у Петька — важенний рюкзак. Стежка побігла вгору, і йти стало важче. В одному місці хлопець мало не впав, послизнувшись. Отоді й згадав недобрим словом Ігоря Череду, що не прийшов на умовлене місце. Вдвох таки легше було б. Та скільки ж чекати. Майже годину простояв на зупинці автобуса, а Ігор так і не з’явився... Може, захворів? А може, забув? Та яке до цього діло птахам і звірам, яких вони підгодовують у лісі?! Щоправда, керівник гуртка юннатів Михайло Іванович категорично заборонив поодинці ходити до годівничок; так то ж зважаючи на негоду, а зараз сонечко світить, на небі ані хмаринки... Стривай-стривай, а де ж воно ділось, оте сонечко, і небо затягло як!
Петько поспішав до галявини з годівничками. Як вішав синичкам несолене сало, пішов сніг. Лапатий-прелапатий. А як заправляв пляшки насінням, віхола закрутила... Що робити? Спочатку хотів сховатися під ялиною, а тоді побоявся — недовго й замерзнути! Закинув порожній рюкзак за плече — і в дорогу. Невдовзі стемніло, очі заліплювало снігом, а найстрашніше — стежку замело. Куди йти? Кинувся в один бік — наче ж тут він ішов, та ні, такої високої ялини не пам’ятає; назад повернувся... Моторошно стало. А може, люди в лісі є?
— Еге-гей! Озовіться!
— Гукав мене? — перед Петьком, немовби із замету, виринув хлопець у біленькому кожушку. На обличчі усмішка, очі голубі променяться.
Петькові аж недобре стало: мана якась, чи що? Та ні — Петько ясно бачить, як сідають сніжинки на білявий чуб незнайомця.