— Ти хто? — сторопіло промовив нарешті.
— Озивайко! Гукав мене? — повторив запитання хлопець.
— Гукав-гукав! Із стежки я збився. Може, покажеш, де це вона?
— Звичайно, покажу. Ходімо! — І хлопець пішов між кущами.
Петько за ним. Як трохи оговтався, побачив, що Озивайко не грузне в снігу, тоді як він провалювався мало не до коліна. І кущі перед Озивайком гілля одводять... Що за дивина?
— Не поспішай! — сказав нарешті, відчуваючи, що піт очі заливає й сорочка змокріла.— Не на пожежу!
Озивайко стишив хід, присів на повалене дерево.
— Швидко ви, люди, стомлюєтесь! — сказав із співчуттям.
— А ти що, не людина? — по мокрій Петьковій спині забігали мурашки.
— Лісовик я. Оберігаю дерева, кущі, трави, стережу звірів і пташок. Хіба не чув ніколи?
— Читав у казках,— недовірливо промовив Петько.— А в житті не доводилося стрічатись. Та ти ж, гадаю, не з казки?
— Не з казки,— засміявся Озивайко.— Про мене її просто ще не склали.
— Яке це має значення — склали чи не склали,— збагнув нарешті Петько, хто перед ним.— Якщо ти не людина — значить, казковий хлопчик.
— Казковий то й казковий,— погодився Озивайко.— А зараз ходімо, бо ще замерзнеш!
— І ти завжди всім допомагаєш? — ледь устигав за ним Петько.
— Аякже! Тільки для цього треба мене покликати. Як ось ти!
— Ага! Треба сказати слово "озовися",— здогадався Петько.
— Правильно, Петре!
— Звідки ти знаєш, як мене звати? — здивувався Петько.
— І тебе знаю, й Ігоря Череду, і Олю Волошку, і всіх ваших юннатів. Адже ви у моїх володіннях порядкуєте!
— Так чого ж ти не підійшов до нас?
— Не кликали!
— А звідкіля спостерігав за нами?
— Біля вас стояв! — усміхнувся Озивайко.
— І ми тебе не бачили?!
— А зараз ти мене бачиш? — сплеснув у долоні лісовичок. Наче й поряд пролунав Озивайків голос, а самого його не стало.
— Озивайко! — злякано вигукнув Петько.— Де ти?
— Тут я! — лісовичок знову став видимий і весело поплескав Петька по плечу.
— Слухай, Озивайку, а тобі самому не тоскно у лісі? Ходімо до нас, на станцію юннатів, там стільки усякого дива, з хлопцями й дівчатами познайомлю. Чого тобі од нас ховатися?
— У лісі мені, Петрику, немає коли вгору глянути: роботи невпрогорт,— відповів на те Озивайко.— Там вітер дерево хоче зламати — оборонити треба, там білочка замерзає, там когось із хащів вивести потрібно... Ні, не можна нам, лісовикам, свої володіння залишати напризволяще! А як захочеш зі мною зустрітися — приходь до лісу. Хлопець ти хороший — будемо дружити!
І тут у Петьковій голові промайнула ідея.
— Озивайку, записуйся до нашого гуртка.
— А що то за гурток?
— Найцікавіший у світі! За сезонними змінами в природі спостерігаємо: коли яка квітка розцвітає, чи рано сніг на землю падає, коли птахи з вирію прилітають...
— Навіщо все те знати? — зацікавився Озивайко.
— Щоб погоду, скажімо, передбачати: яке буде літо — дощове чи посушливе, скільки снігу взимку випаде... Вести спостереження неважко, треба бути тільки уважним. А найголовніше — провадити їх слід систематично. Ти ж цілими днями у лісі, уявляєш, як допоможеш нам!
— Згода,— сказав Озивайко.— Допоможу, чим зможу!
А тут уже й узлісся. Й автобус рейсовий стоїть.
— Спасибі тобі, Озивайчику! — розчулено промовив Петько.— З біди виручив мене сьогодні... Давай-таки чкурнемо до міста. Хоч на пару годин. В гості до нас зайдемо, мама пиріжками почастує, чаєм смачним!
Озивайко тільки руками розвів. Ще довго Петькові видно було самотню постать на тлі засніженого лісу.
...Почав Петько вдома розповідати про Озивайка, а мама йому на чоло руку поклала — чи, бува, не температурить?..
Зимова мандрівка
— То де ж твій Озивайко? — засумнівалась Оля Волошка, тільки-но гуртківці потрапили до лісу.
— Не поспішай,— заспокоїв дівчинку Петько.— Спочатку скажіть: приймете його до гуртка чи ні?
— Звичайно,— поблажливо мовив Ігор.— Клич свого приятеля!
— Озивайку! — гукнув Петько.
Ні душі. Тільки глиця з дерев сиплеться.
— Жартівник ти, Петре! — усміхнулася Оля.
— Озовися, друже! — ще раз покликав лісовичка Петько.
— Тут я,— вийшов з-за ялини Озивайко.— Добридень, Петю! І вас, дорогі гості, вітаю!
Петько показав Олі потайки язика. Та знітилась, очей не зводила з лісовичка.
— Покажи нам, Озивайку, свої володіння,— попрохав Петько.— Я ж тобі казав, що нас цікавить.
— Ходімо!
Йшли лісом і невдовзі потрапили на засніжену галявину, посеред якої стояла розлога ялина. На темно-зеленому тлі хвої виблискували шишки. Сніг під ялиною геть усіяний янтарними лусочками і стерженьками.
— Білчина робота,— здогадався Петько.
— А онде її гніздо,— зраділи діти, побачивши високо на ялині кулясту білчину споруду, з якої виглядала сполохана господарка.
— Гніздечко у білки затишне, зроблене з гілочок, лишайників, моху, сухої трави. Всередині вистелене шерстю і пір’ям, у ньому вона пересиджує дощі, морози і заметілі,— розповідає Озивайко.— А про те, що ця зима буде лютою, білка мені ще восени підказала. Знаєте як? Бо чимало запасла горішків і гніздо добре утеплила.
Пішли далі. Раптом побачили, як між гілками сосни б’ється крильми чималий птах, а злетіти не може.
— Строкатий дятел,— упізнав Ігор.— Що з ним?
— Дятел влаштовує в розщепі дерева або між гілками, що тісно прилягають одна до одної, свою "кузню", де добуває з шишки насіння,— пояснив Озивайко.— Буває, вдарить по затиснутій в щілину шишці сильніше, аніж треба, вона звідти вилітає, а натомість дзьоб птаха опиняється у пастці.
Гуртом визволили небораку з полону. Дятел довго не міг отямитися, а як очуняв, полетів геть.
— А що б з ним було, якби ми не нагодилися? — перепитала Оля.
— Чимало дятлів, Олю, ось так і гинуть,— підтвердив її здогад Озивайко.— У лісі треба бути обачним!
— А ще які ознаки тривалої і суворої зими ти, Озивайку, помітив? — цікавляться діти.
— Борсуки, їжаки, кажани та інші тваринки, які залягають на зиму в сплячку, нагуляли багато жиру. А ви помітили, як добре вродили дуби, які кетяги горобини ще й досі висять на деревах! Більше, аніж торік, заготували на зиму корму — осикового паліччя — й бобри. Чимало пташок в передчутті холодів подалися до міста, там їм легше буде знайти затишок і їжу. Втекла б з лісу й казкова Сорока, так ви виручили. Тепер вона біля годівничок крутиться!