Не міг Озивайко довго чекати юннатів. Тривожився, що скоїться лихо непоправне з птахами та звірами. А тут Сорока десь поділася. Не витримав, подався сам до станції юннатів.
— Що ж ви, хлопці, собі думаєте? На кого чекаєте? — здибав першим Петька й напосів на нього.— У лісі біда велика: дощ пройшов, а тоді мороз вдарив. Усе під кригою. Птахи не можуть навіть із критих годівничок їжу брати!
— Звідки нам про те, Озивайку, знати,— подивувався Петько.— Ти ж бачиш, у місті дощу не було. Сніжок, правда, пролітав. До лісу ми збиралися завтра йти. Та коли таке діло, оголошуємо по всій станції тривогу! Біжіть, друзі,— звернувся до юннатів,— по всіх кімнатах, нехай діти до лісу збираються. Підемо визволяти з крижаного полону годівниці, рятувати братів наших молодших...
Ніколи, мабуть, у лісі ще не було стільки дітей. Мало того, що з старих годівниць кригу збили, заправили їх кормом, так іще й кілька нових поставили.
— Приймай роботу, Озивайку,— вигукнув Петько.— Стільки всілякого насіння принесли, що навіть лишилося. Матимеш добрий запас. Одне хвилює, чи встигли ми, чи не пропали лісові мешканці од голоду?
— Давайте відійдемо,— порадив Озивайко.— Інакше птахи боятимуться до годівниць летіти. Звірі — й поготів не підійдуть.
Сховалися в кущі. Одразу ж до корму прилетіли птахи, стали дзьобати насіння. Невдовзі до великої годівниці, що колись її Вовк зруйнував, прийшов лось. Став березові віники жувати. Прибігли й дві кізки, смикнули сіно з іншого боку. А лось на них навіть очима не повів.
— Встигли! Не пропадуть тепер пташки й звірята! — радісно вигукнула Оля.— І все це ти, Озивайку! Поки у нашому лісі такий лісовичок господарює, буяти йому зеленню, повнитися співом пташиним! Ти, Озивайку, справжній друг!
— Хто я тепер без вас,— розчулився лісовичок.— Велике спасибі за допомогу!
Хоч як у лісі добре, а додому пора. Петько підійшов до Озивайка:
— Ходімо з нами. Дивись, як мороз бере. Замерзнеш.
— З лісу, Петре, нікуди не піду! — сумно, але твердо промовив Озивайко.
Петько обняв лісовичка, кинувся наздоганяти дітей.
Тоскно стало Озивайкові, ох як тоскно. Згадав, як іще зовсім недавно була в нього сила лісовикова, все він міг, усім допомагав. А ось тепер сам у скруті, добре, що хоч Вовка поблизу немає. Злякався, певно, сіроманець людських голосів. Але якщо з’явиться,— лісовичок намацав біля пояса Петьків подарунок,— є чим зустріти наклепника.
— Добридень, Озивайку! — пролунало несподівано. Лісовик аж здригнувся, побачивши одного з найстарших лісовиків, що повідомляли йому вирок.— А я, синку, звістку тобі знову приніс.
— Яку ще кару можна мені придумати?
— Не про кару йдеться, синку,— лагідно промовив найстарший лісовик.— Тут бачиш яка справа: не розібралися ми одразу, що водишся ти з добрими людьми. Це Вовк нас збив із пантелику. А ось тепер, як у ліси біда прийшла, переконалися — то великі наші друзі. Та й ти справжній охоронець своїх угідь. Не злякався, не відступив, не покинув своїх підопічних. А Вовкові, мерзенному наклепникові, не жити у наших лісах!
— Спасибі, дідусю,— зрадів Озивайко.— А як буде з силою лісовиковою?
— Та вона вже повернулася до тебе!
Озивайко сплеснув у долоні й кілька разів став то невидимий, то видимий.
— Живемо! — поцілував найстаршого лісовика в обидві щоки.— А зараз, дідусю, даруйте — наздожену друзів, поділюся з ними радістю! — й над лісом полинула бадьора його пісня.
КІНЕЦЬ