Бабці в дворі не було. Та й не дивно: приїхав-бо "чужий родич", але її кругле личко з підтиснутою щелепою стриміло з-за трохи відсунутої білої фіранки, але то міг бути й вазон.
Баба Ганя нарешті розпрямилася й подибала, ледве пересуваючись велетенськими, як мені здавалося, й обпухлими ногами.
— Володя! Володя! — казала вона, і сльози струмками текли по її дряблих, обвислих щоках. — Це ти приїхав, щоб мене звідси забрать!
— Какії кглупості говоритє, мамаша, — сказав дядько Володя, і його обличчя зробилося непроникне. — Разві ви не знаїтє моїх условій сущиствованія? Но драстє, драстє! — Він пішов, розкривши обійми, до матері і холодно чоломкнув її у лоба, але не обійняв. Троє дівчаток все ще тулилися до машини і хихотіли, позираючи, а то й нечемно показуючи на мене.
— Какая стра-а-ашная баба! — сказала середня. — Ето, кажись, та, шо у нас била.
— Да, папкіна мамашка! — мовила старша. — Цмєшно всьо тут.
— Ето што, окрайна г’орода, ілі сєло? — спитала менша.
— Ето какой-то цвінюшнік, — відказала старша.
Мені були бридкі ці троє реготух, і їхня манірність, і їхня зневага до смітників та бур’янів. Те, що біля нашої хати велетенський смітник — не наша вина, його нам тут зробили, а бур’яни… Вони принаймні приховали оті купи битої цегли, розтрощеного бетону, трісок і залізяк і покрили їх нам таки для прикраси. До бур’янів я серця не мав, хіба те мене не влаштовувало, що там кишма гадюк та вужів.
— Не дуже біля того куща стійте, — мовив я, сам не відаючи навіщо. — Гадюки там є!
Дівчатка заверещали й кинулися до хвіртки, виявляється, українську мову розуміли.
— Шо такоє, дєті? — спитав строго дядько Володя.
— Он нас пугаїть, — сказала середульша.
— Етот мальчик врот, шо там гадюки єсть! — сказала старша. — Може, ми б уже поєхалі, папка?
— Шо за мальчік? — спитав дядько Володя, тільки тепер мене помітивши. — А, ето Вітя! Драстє, Вітя. Я тебі подарочек привйоз. Ружжо!
— Він не Вітя, а Толя, — поправила мама. — Ти шо, забув?
— Разві Толя? Я думав всьо времня, шо він Вітя, — знову здивувався дядько, але "ружжо" не поспішав мені діставати, та й чи потрібно воно мені? Ненавидів пістолети, рушниці й інше барахло, яким захоплювалися мої ровесники — я був книжна душа, як і мій татко. Визнавав лише пістолетики маминих інгаляторів.
— А дє тот твой? — спитав дядько Володя. Баба Ганя, покинута ним, стояла серед двору, як опудало.
— Вони мене так побили, Володю, — сказала вона. — Палками мене били, все тіло в синяках!
Дядько Володя подивився на мою маму круглими очима, а вона замість розказувати, де "той її", тобто мій татко (був він, звісно, на роботі), плеснула в долоні і раптом заверещала:
— І ти маєш совість таке казать? Це така мені дяка, що я біля тебе більше, як біля дитини, вожусь? Що я твої гамна обмиваю й обпираю?
— Вже хотіла додому йти, — продовжувала, плачучи, баба Ганя. — Думаю, візьму палку й піду помаленьку. Додому чи до тебе, Володю. Це в тебе жінка погана й не хоче мене, а ти у мене добрий…
— Ну, канєшно, мамаша, но куда ти пойдьош? Разві ти не знаїш, какая ти зараз больная. Ти же даже на п’ятий етаж не взойдьош, а ліфта ми не імієм. То шо, мінє тебя на барані таскать на п’ятий етаж? Ілі подйомний кран мінє нанімать?
Троє дівчаток захихотіли, навіть я усміхнувся, бо уявив собі дядька Володю, який узяв на барки оцю велетенську бабу Ганю й тягне її на п’ятий поверх, — дядько був зросту невеликого, але з-під паска в нього вивалювався немалий пузяка.
— Я тібє сочуствую, мамаша, на твою болєсть, но нужно здравий ум імєть, — сказав дядько Володя; до речі, він був молодший за маму і небагато старший за татка. Ці ж троє дівчаток, виходило, були мої сестри у перших чи, як ще кажуть, двоюрідні, і це я мав нагоду вперше їх на власні очі бачити. Дівчатка були старші мене, хіба менша — мого віку. Зрештою, вони мене якось не приваблювали, було б і справді краще, щоб вони поїхали звідси найскоріше, тут я був однодумний з бабцею, бо та напевне цього бажала. Залюбки про них забуду, бо вони ставилися до мене одверто зневажливо. Менша, правда, була не така химерувата, вона навіть позирала на мене прихильніше, та й була від тих двох простачок ніби й делікатніша.
— Не знаю, чого мене сюди забрали, — сказала баба Ганя. — Дома мені лучче було.
— А хто за тобою вдома ходив би? — спитала гостро мама.
— Подивися, які в мене ноги, — сказала баба Ганя й підняла поділ плаття, я аж відвернувся від того видовища: нога була складена з якихось чудних сальних складок і помережена синіми венами. — Це мене палками били. І той малий мене б’є. Приходить, коли нікого нема, і б’є палкою..
Я здумів, — баба молола щось таке несвітське, що в голові не вкладалося. Татко навіть у хату тепер не заходив, хіба на кухню, окрім того, татко тільки комарів міг бити, і то не задля себе, а для мене. Саме татко дозволив, щоб ця противнюща баба в нас жила, а вона сміє на нього так брехати? Мабуть, мала рацію бабця, коли казала: не варто було бабу Ганю й на поріг до нас пускати.
— Цей малий, — хитнула на мене баба Ганя, — ще й гірше робить. Підкрадеться з голкою й коле мене, коле. Все тіло в мене сколене.
— Ну, ти вже з ума вижила! — аж руками сплеснула мама. — Таке молоти, таке брехати!
— Діствітільно, — сказав дядько Володя. — З нікоторими стариками таке случаїця. Какось оно називаєця. шкльороз? Нє, не шкльороз, якось інакше.
— Маразм, — підказав я спокійно.
Брова дядька Володі зламалася.
— Діствітільно! А ти маладец! — Він розкудлав мені волосся. — Да, да, ето називаєця старческій мараз. Нічого страшного, мамаша, ви сібя відітє харашо, і вас нікто бить не будеть!..
Моргнув мені й мамі, даючи зрозуміти, що не вірить бабиним на нас наклепам, а може, й справді у них не вірив.
Старша дівчинка подивилася на мене вже якось інакше, ніби і з повагою. Присунулася ближче й шепнула:
— Ми тоже єйо кололі, када у нас ана жила. Маладец!
Я хотів сказати, що це неправда, що ніколи такого я собі дозволити не міг, але старша дівчинка підморгнула мені і знову прошепотіла:
— Віжу, ми з тобой іграца будем. В ін-те-рес-ниє ігри! — вона аж очі закотила.
Те, що вони приймали мене, навіть з такими сумнівними достоїнствами, було втішно, і я люб’язно дівчинці всміхнувся, цього разу не така вона видалася мені бридка. Знову моргнула і відступила до середульшої сестри. Мама нарешті дістала змогу сказати, де "той її", тобто мій татко, і дядько Володя був з того трохи розчарований, очевидно, хотів бачити татка якнайшвидше.