— Чого не дав телеграму, коли приїдеш, — дорікала братові мама. — Я б приготовилася вчасно, а то в мене нічого не зварено, з цією мамою стільки клопоту.
Баба Ганя в цей час продовжувала стояти серед двору, вона вже не плакала.
— Дай сісти, бо впаду, — мовила дочці.
Мама метнулася за стільцем, а баба простягла руку синові.
— Дай обіпруся об тебе, Володю! — сказала.
Дядько Володя подав їй для підпорки руку, але зробив це увіч гидливо.
— Ви, дєті, можетє іграца, — сказав він. — Познакомся з дєвчонкамі, Вітя. Ето твої сестрички.
Мама підскочила з ослінцем, і баба Ганя гепнула на нього. Ослінець натужно затріщав. Менша дівчинка побачила гойдалку, колись зроблену для мене (я тепер на ній не гойдався, бо вважав себе великим для такого), й побігла до неї. Старша дівчинка підступилася до мене.
— Іді, мужик, показувай, гдє твої гадюкі, ми із них шашлик січас здєлаєм, — сказала вона, і вони з сестрою зареготали.
— Тут гадюки скрізь, — сказав я розважно. — Чорні й здорові.
— Ето он нас пугаєт, — сказала середня дівчинка.
Гадюк я боявся, але перед дівчатами виказати того не міг, сподівався, зрештою, що то лякливі створіння, гадюки, і від гамору, що здійнявся в нас у дворі, напевне з двору повтікали. Я повів дівчат до клена, де росла малина — хай попасуться. Старша дівчинка зірвала ягоду, кинула до рота і виплюнула:
— Фу, гадость! — сказала.
Середня, навпаки, почала з жадобою ягоди об’їдати.
— Лєнка, не обжирайся! — окликнула старша. — Здєлаєм воєнний совєт, мальчік ти смєлий ілі трус?
Аж голову звів, ніби півник, бо який це я боягуз, адже безбоязно лажу з ними по малиннику.
— Бабу колоть будєм? — спитала середульша.
— Канєшно, — мовила старша. — Мальчік іголкі достанєт. Достанєшь?
Я хитнув, але подумки жахнувся: невже вони на таке зважаться. Але ні, напевне, жартують, бо це щось зовсім дике: колоти бабу Ганю.
— Ми єй такіє штукі дєлалі в Адесі, што она віжжала, как свіня, — засміялася старша дівчинка.
Про це я трохи знав. Розповідала колись мама, що баба Ганя поїхала до Одеси, щоб син дістав більшу квартиру, але як тільки квартиру дістав, не пробула там і місяця, а панічно звідти втекла. Чого, не знав ніхто, бабця висунула гіпотезу, що вона просто погана бабера і ні з ким не вживеться, що її виперли з дому у тій Одесі, бо в неї поганющий і важкий характер.
Мама ж про життя своєї матері в брата сповістила одне: вони зачиняли її в туалеті, де баба змушена була й півдня просиджувати.
Я зиркнув на дівчаток: а що, коли вони почнуть справді бабу колоти? Чи не ліпше мені відмовитися від того зразу й рішуче? Але знав, що вони подивляться на мене зневажливо, а зневаги я не переносив — та ще й від дівчат. Окрім того, мав до них якийсь незбагненний потяг: недаремно був дитиною-самотником, а кожна така дитина готова зрадити своїй самотності при першій нагоді. Окрім того, старша дівчинка так певно й безапеляційно командувала, що я, тиха дитина, відчув у собі гостре бажання цим командам підкоритися.
— Папка ушол с тьоткой в дом! — повідомила середульша.
— Катай, мальчік, за іголками! — наказала старша, і я без роздуму кинувся наказа виконувати. Пробігав повз гойдалку, де гойдалася молодша з сестер.
— Слиш, мальчік, — зупинила вона мене. — Ти з тємі дєвочкамі не іграйся! Оні іспорчениє.
— Що значить спорчені? — спитав я, зупиняючись на ходу.
— А ти не знаєш? — засміялася дівчинка. — Ну, тада іграйся, сам увідіш!
Вона, здається, з мене насміхалася, і я відчув упертість: теж мені, буде тут наді мною знущатися! Побіг у дім, бо мені все-таки з дівчатками гратися хотілося.
Дядько Володя сидів на кухні, перед ним стояла склянка, наполовину з прозорою рідиною, на блюдечку було порізане сало, а на другому блюдечку порізаний малосольний огірок.
— Чого не граєшся з дівчатками? — спитала мама.
Дядько Володя мав уже червоне обличчя, яке я назвав би ліпше мордою.
— Напрасно ви єго учітє по-українски, — сказав він. — Зачєм ето?
— Та ми ж усі так говоримо, — сказала мама.
— І напрасно, — мрукнув дядько Володя. — Теперя всі по-рускі говорять. А по-українськи только цилісти і мужики. Твой шо, циліст?
— Ах, не чіпай його, — сказала мама. — Хіба ти не знаєш, що він із зайчиком?
— Да, конєшно, — сказав дядько Володя. — Он немножко чудак…
Мені не хотілося слухати цієї розмови, якось бридко було. Окрім того, не терпів, коли про татка казали погано — татка я любив. Отож скочив у хату, схопив голки й подався до своїх нових товаришок. Вони не обривали, а обдирали з кущів малину, відламуючи її разом з гілочками.
— Маладєц! — сказала старша. Роздала нам по голці, а пачечку сховала в кишеньку сукенки. — Только тіхонько. Поползьом?
Ми поповзли між кущами й бур’яном. Чудово знав, що маємо чинити щось недобре, але вже зупинитися не міг.
Баба Ганя сиділа серед двору на ослінці й куняла. Ми підкралися ззаду, і дівчатка ввігнали в її неозору сідницю по голці. Я завагався, але зробив те саме. Баба Ганя зарепетувала, а ми метнулися у кущі. Молодша дівчинка в цей час монотонно розгойдувалася на гойдалці, яка немилосердно рипіла. На бабин крик вискочила моя мама.
— Чого верещиш? — спитала нечемно в матері.
— Вони мене голками колять, — заплакала баба Ганя.
— Хто вони?
— Діти! — баба Ганя знову заверещала, хоч у той час її ніхто не колов.
— Знову вигадуєш? Господи, як ти мені набридла!
— Забери мене в хату, — сказала баба Ганя.
Мама допомогла їй звестися, а дівчатка в кущах, аж по землі качалися, беззвучно регочучи.
— Отлічно! — сказала старша, коли вони прийшли до тями. — Как у нас вишло?
Не міг не згодитися: вийшло чудово — ніхто нас не звинуватить. Але на душі в мене було кисло.
— А та третя нас не викаже? — спитав я тоном обережного злочинця.
— Нє, — сказала старша. — Она в нас гутаперчевая, но не донощик.
Не зовсім зрозумів, що таке "гутаперчева". Власне, знав, що гутаперчевий — це гумовий, але як може бути гумовою дівчинка, таки не розумів.
— Мальчік, — манірно закопилила губку старша. — Ти випівон можеш достать?
— Як так "випивон"? — спитав я, ошелешений.
— От дурачок. Ну, водкі, віна.
Я похитав головою, цього й справді не міг дістати.
— Ну, хорошо! Ето ми потом. Хочеш, будем іграца в мужчин і женщин.