— Шо, не наравиться їй? — спитала так само задоволено.
— Нє, чого ж, — мовив я, цього разу захищаючи бабцю. — Боялася, щоб татко з даху не звалився.
На цей резон мама клюнула безвідмовно, злякано зирнула, як героїчно татко кріпить хреста диявола, і скрикнула:
— Не дуже розхитуйся, а то не доведи Господь…
— Стану журавлем і полечу у вирій? — спитав татко і замахав руками як крильми: в одній руці в нього був молоток, а в другій — коробочка з цвяхами. Я засміявся, татко і цю штуку адресував мені.
— Може б, ти поставив другим разом? — запропонувала мама, очевидно, я її налякав, бо загалом турбот про таткове здоров’я вона виявляла мало.
— Чорт не вхватить, — сказав татко. — А чому? Бо я йому службу справляю, коли ставлю на цю обитель ще одного диявольського хреста. Чи помітили ви, народ (народ — це, очевидно я з мамою): чим більше стримить над хатами й будинками таких хрестів, тим лютіші стають люди, тим більше сварок і колотнечі, а сусіди люті стають поміж себе вороги? Отже, що означає два хрести? А те, що в цьому домі буде вдвічі більше сварок і колотнечі. Правильно кажу?
— По-моєму, крім яблучного, він пив іще й чорнило, — сказала мама. — Я тобі не треба? — гукнула таткові тоненько.
— Глянь, чи буде "красіво", — сказав тим-таки тоненьким голоском татко.
— Оце охота тобі жартувать, нема в мене для того часу! — мама таки вловила, що татко з неї підсміюється. Ображено звела горішню губу, і від того її вуста стали сердечком. Пішла геть, та це й треба було зробити, бо з кватирки (вікна у нас після баби Ганиного вторгнення не відкривалися, баба боялася застудитися, а сморід їй не заважав, бо то був її власний сморід) почувся чи то крик, чи рев, як казав татко, єрихонської труби — баба Ганя гукала маму.
— Ой лишенько! — сплеснула та руками. — Баба знову обробилася!
Побігла чимдуж у хату, ніби могла тому запобігти, а татко лунко забивши в дах цвяха, печально роззирнувся навколо.
— Comedia de finita![1] — сказав він. — Публіка покидає театр, хоч актори ще на кону. Залишився тільки один глядач, але й той, здається, спить. Ти не спиш, o bel esprit?[2]
— Нє, — сказав я. — Але я ніяка не белеспра/
— Ну, ясно, — сказав татко. — Белеспра — це я. Але з тієї нещасної породи, які самі сміються з власних жартів, бо ті для публіки не завжди доступні.
І мені стало жаль татка. Жаль, що він єдиний розумний серед нас, дурних, і єдиний добрий між нас, недобрих, бо хто його розум і добросердність оцінить, коли ніхто таких високих якостей не сприймає і не розуміє. Для чого він мече перла перед нами, малими, котрі в нікчемних клопотах потопають, думав я, а може, й не міг тоді ще так складно думати — адже його перла все одно падають у болото. Болото наших нікчемних пристрастей, он вони вже почалися: мама на всі заставки лаяла в хаті бабу Ганю за те, що "обробилася", і баба Ганя ревла, як єрихонська труба — плакала. Ці звуки миттю донеслися до бабці, і та вискочила на подвір’я — слухала, підбивши долішню щелепу під горішню, аж голівку на бік схилила.
— То що, комедія не закінчилася? — спитав татко із даху. — Друга дія чи інтермедія?
8
Наступного дня приїхав з трьома дітьми, але без жінки дядько Володя. В наш куток машини заїжджали досить рідко, бо купи сміття перекрили проїзд, через це п’яниці, які того ранку найбільше кричали (здається, сварилися чи билися), сполохалися; з бур’янів витнулося кілька жахнючих фізіономій, по-моєму, це були Людиноподібний і Ясно-червоний Ніс (кликухи в них були Торя і Харя), і злякано подивилися: перевіряли, чи не міліція. Дядько Володя був одягнений у сірий, дуже схожий на міліцейський костюм; Харя вклав пальці в рота і свиснув, у бур’янах залопотіло — п’яниці розбігалися. Дядько Володя зиркнув з-за плеча, очевидно, та втеча п’яниць його здивувала.
— Чо воно там свістіть? — спитав він.
— Це п’яниці тебе за міліціонера взяли, — сказала моя мама, розцілувавшись із братом. — Гов! — крикнула вона.
— Ов-ов! — відгукнулося з бур’янів.
— Ов-ов! — відповіла мама.
Через хвилин п’ять з бур’янів висунулася голова Торі (він був Толя, як і я, але замість "л" вимовляв "р"), та, побачивши дядька Володю знову сховалося. Мама зареготала.
— Та це не міліціонер, а мій брат! — гукнула.
Людиноподібний вийшов із бур’янів, обійшов довкруг брата моєї мами, підозріливо вдивляючись (по-моєму, він був короткозорий).
— Ти шо, справді не мінт? — спитав.
Дядько Володя поплескав Торю по плечі.
— Я такой костюмчик знарошна здєлав, — сказав він. — Сидіш у машині, а лягаш глядь — свой, ну і уніманія не обращає. А з німі луче, щоби воні уніманія не бращалі, поняв?
Торя заспокоївся. Почіпав "костюмчика" й ошкірив гнилі зуби.
— Ов! — гукнув у бур’яни.
— Ов-ов! — відгукнулося зусібіч.
Торя розчинивсь у бур’янах, а брова дядька Володі зламалася навпіл.
— Што за суб’єкти? — спитав.
— Та це вони тута випивають, — сказала мама. — Потолоч усяка.
— Да, а машину оні мінє не спортять?
— Нє, вони своїх не чіпають.
— Но я для ніх, можна сказать, не свой.
— Нє, вони вже знають, що ти свій, — сказала мама.
— А ти шо, з німі в компанії?
— А що ти хочеш, щоб вони мені все тут рознесли?
— Да, зо зволочю луче по-хорошому. Це ти вумно!
В цей час зі сходів почала спускатися баба Ганя. Схопилася обома руками за перило і стягувала з однієї на другу сходинку здоровенні, ніби обпухні ноги. З другого боку вилізло з машини троє дівчаток різного віку.
— Цмєшной какой! — сказала старша і захихикала. — Ти такова відзєла? Я нєт.
Йшлося, звісно, про мене, і ворожі стосунки між нами встановилися відразу — це було, здається, непогано, принаймні не доведеться мені з ними тягатися, бо я людина більш ніж неконтабельна, а про що мені з ними розбалакувати, коли я по-їхньому говорив зле, в школі з російської в мене була натягнута четвірка.
Баба Ганя нарешті спустилася з ґанку, але ще трималася за перило, дядько Володя спокійно за нею стежив.
— О, мамка ходіть? — сказав він. — А я думав з твово пісьма, що она лєжача.
— Та не хоче ходить, хоч ти її перекинь! — сказала мама. — Я їй: ходи, то розходишся, а вона сяде сиднем і сидить. Тільки й того, що жере як не в себе.