Приватне життя феномена

Страница 82 из 134

Гуцало Евгений

— Значить, практично запаси внутрішніх резервів у майбутньому зможуть різко збільшити продуктивність праці?— став догадуватись я.— Скажімо, за рахунок ентузіазму, за рахунок зекономленого бензину...

— Так! — перебив бородань.— Уявляєте? В майбутньому, наприклад, посівні площі "Барвінку" не збільшуватимуться, але ж урожаїв треба домагатись вищих і вищих. За рахунок чого? Саме за рахунок великих запасів внутрішніх резервів! О, це та могутня жила, яка може стати золотою не тільки для сільського господарства, а й для промисловості. Отож проблема внутрішніх резервів назріла не тільки для економіки, а й для мистецтва, що правдиво має відображати проблеми життя. А мій рухомий живопис не тільки не повинен відставати від життя, а й попереду йти, попереду! Так що я згоден із усіма зауваженнями, які вислухав од правління колгоспу на чолі з Димом... Піонер— ка тут огиналась поміж членів правління, коли оглядали мою картину... Знаєте, дрібне, як печеричка, з біса розумне, грамотне й начитане. Питає: "А чому ви на своїй картині не передбачили біологічний захист рослин від шкідників? Біологічний захист рослин є прогресивним методом, який дозволить на вашій картині збирати урожай не сьогоднішнього, а завтрашнього дня!" А й справді, чому я не передбачив біологічного захисту?.. О, запаси внутрішніх резервів і справді безмежні, за ними майбутнє, отож я й мушу звалити на свої плечі цю почесну ношу...

Бородань у задумі збрижив пооране зморшками чоло, забувши про все, окрім невичерпних запасів внутрішніх резервів у житті й рухомому живописі. Тихо ступаючи, я подався з фойє Будинку культури.

РОЗДІЛ СОРОК СЬОМИЙ,

у якому розказано про зустріч із районним стоматологом, про нестерпний зубний біль, про труднощі радіобіологічного й телебіологічного зв’язку з Америкою, а також про задавлені кури

Доспівали яблука та грушки в знахарчиному саду, а черешні давно поспіли, вже й вишні поналивалися сонячним соком. Весна минула в Яблунівці, тепер ось і літо мало стати вповні. За вдачею холерик, я уже давно мусив би зірватися з насидженого місця, вже давно мав би полинути в інші краї, шукаючи в тих інших краях якийсь інший свій образ, відмінний аспект думок та почувань. Але Яблунівка була дужча за мою вдачу, магічне її зачарування тримало в цупких обіймах, і подеколи здавалось, що саме там, в інших краях, насправді я не зумів би знайти свій новий образ, відшукати новий аспект думок та почуттів, які освіжають, омолоджують, надають смислу існуванню... і з химерною вірою впевнювався, що така внутрішня одміна чекає мене саме в Яблунівці, ось тільки слід не прогавити ні миті душевної одміни, ні стану, котрий спостигне все єство.

Отже, доспівали яблука та грушки н знахарчиному саду, вишні на гіллі святкували минуще свято свого життя яскравим сяйвом тугого соку, а Яблунівка взяла мене в полон усіма тими пригодами, що вже стались тут і які ще мали статись. Та й чи міг я поїхати з села, не дочекавшись повернення Хоми з Америки?! Швидше дав би відрубати собі ліву руку, ніж сів би у "Волгу", не здибавши грибка маслючка в обітованій Яблунівці.

На щастя, зуби перестали боліти, але, на жать, обірвався мій радіобіологічний і телебіологічний зв’язок із Америкою, що позбавило змоги стежити за перебуванням старшого куди пошлють за океаном. Свідомо чи підсвідомо здогадуючись, що мої химерні радіобіологічні та телебіо— логічні здібності пов’язані саме із зубним болем, я внадився до районного стоматолога. На диво, я вже потерпав од того, що з якихось незрозумілих причин перестав бути жертвою канібальського експерименту розвідувальних служб чужих ворожих держав. Зрозумійте правильно: я не хотів бути такою жертвою, сам не терпів і не терплю запроданців, просто тут перемагала людська цікавість: що ж там відбувається з Хомою?!

Отже, коли перестали боліти зуби, я захотів знову звідати зубний біль. Повірте, що я став мріяти про карієс у всяких формах: у компенсованій, субкомпенсованій і декомпенсованій. А ще мені хотілось, щоб він локалізувався як фіссурний, апроксимальний чи щоковий, губний, язикової поверхні. А ще хотілось, аби ненавмисне пошкодити обличчя або щелепи. Хто б це міг так надійно травмувати, щоб заболіли зуби — й не переставали?

Мрії мріями, а зуби не боліли, тоді я знову, як уже мовилось вище, внадився до районного стоматолога. Звісно, мусив скаржитись па біль, якого не чув, інакше лікар не став би оглядати порожнину мого рота й не порпався б ні в зубах мудрості, ні в молочних. Щоправда, порпався без особливої охоти та без особливого старання, все якось так скоса та підозріливо поглядаючи. Зрештою, після його чергового втручання, коли було порушено живий нерв у живому корені зуба, я не те що закричав, а завив.

Стоматолог (людина тієї непевної зовнішності, за якою може критись і сорок, і п’ятдесят років) зблід, стежачи, як по моєму обличчю пробігають то хвилі великої радості, то хвилі великого болю. Він уже хотів покласти в дупло зуба миш’яку чи то вдатись до обезболюючого уколу, та я мало не вибив із його руки шприц із новокаїном чи з іншою рідиною.

Річ у тому, що разом із цим щасливим нападом зубного болю до мене знову повернулись мої радіобіологічні та те— лебіологічні здібності... Ще тільки стоматолог брався волохатою рукою за шприц із новокаїном, як у скронях мені вдарили щипкові інструменти, цілий оркестр: арфа, цитра, гуслі, каптеле... Далі на їхню злагоджену музику наклався урочистий хорал, виконуваний на органі... Потім почулось незвичайної природної сили й чистоти меццо-сопрано, кришталеві переливи його вдарили в свідомість так, як могло б ударити в свідомість хмільне й прозоре вино сонячного проміння!..

Саме в цю мить я змушений був вибити шприц із рук стоматолога, бо, звісно, хай болить, хай нелюдський біль катує мене, але ж ціною цього болю я маю... хоровий спів, заупокійна меса хлюпнула широким потоком від обрію до ще дальшого обрію, наче голова моя обернулась на безмежний степ... озвалась пікколо-флейта, наче дрібна весняна птаха в шлюбному співі... і раптом ударив китайський гонг, і звуки його здавались нав’язливими й одноманітно тривожними.