Очікувані прибули за дві хвилини після цього: спершу Давіде "Джульеттою", потім Карруа поліційною "альфою", а за ним — фургон для перевезення затриманих.
— Я ж тебе просив не давати волі рукам! — розлючено загорлав Карруа, вилазячи з машини, але він це робив лише для проформи, бо все відав, його ввесь час тримав у курсі справ Маскаранті.
— Вони тут, у стайні,— відказав йому Дука. — Сьогодні ж увечері я подам тобі докладний рапорт, я вже дізнався від них чимало. І щоб ти знав, у стайні стоїть кінь, дуже нервовий, увесь час брикається, ото він хвицьнув і затриманих.
Карруа почервонів.
— Якщо ти хоч пальцем їх торкнув, я тебе посаджу. Ти куди?
Дука не відповів і його крику більше не слухав. Підхопивши під руку Давіде, він повів його до "джульєтти".
— Підкинь мене швиденько в центр.
Вони мовчали, аж поки влились у вулицю Порпора, в тісній отарі автоовець, і ця транспортна пробка знову викликала в Дуки роздратування. Аж тут він коротко запитав:
— Ти її бачив?
Давіде кивнув головою — так. бачив. Це означало, що він поїхав до кооперативу "Улісс", піднявся на третій поверх і побачив Лівію Уссаро.
— Вона не була непритомна?
— Ні.
Лівія сиділа на стільці гола, а довкруг валялися на підлозі шахові фігури. Вона витирала обличчя рушником, крові було не багато, що ні, то ні, але Давіде мало не зомлів, побачивши її обличчя тієї миті, коли Лівія опустила рушник, щоб дати себе вдягти, бо йому довелось одягати її. Але сама вона не втрачала свідомості, не зомліла навіть тоді, коли Давіде ніс її до машини, хотіла навіть іти своїми ногами, аби він її лише підтримував.
— Куди ти її одвіз?
— У Фатебенефрателлі. Так звелів Карруа по телефону.
— їдьмо туди хутчіше.
Тільки тоді Дука помітив, що хлопця всього судомить, як буває в дітей від довгого плачу. Спершу ця судома здалася була Дуці гикавкою, а тепер він усе зрозумів. Навіть зрозумів, чому Давіде не хотів бачити Лівію: над нею зараз чаклували лікарі. Окрім інших ран, у неї були два надрізи в кутиках рота. Колись батько розповідав йому дуже докладно про те, як бандити спотворюють людям обличчя. Лівію на багато тижнів позбавили змоги говорити і їсти. Доки її трошки не підлатають хірурги, він не зможе побачити її.
— В такому разі їдьмо мерщій на площу Кастелло. — Дука пояснив, до кого вони поїдуть і що там робитимуть. А також — у чому полягатиме допомога з боку Давіде. — Слід простежити, щоб той гад не втік чорним ходом,— докинув Дука.
Машину вони залишили на площі Кастелло, а далі рушили пішки. Невдовзі опинилися на вузенькій вуличці, старовинній і мальовничій, випадковою здавалася тут філателістична крамничка з її іграшковими вітринками обабіч входу, з цілим набором гарних марок, яких ніхто, мабуть, не розглядав, ба навіть сам власник. Дука й Давіде ввійшли, спустившись двома східцями вниз, до кімнатки, не більшої, ніж ванна, призначення якої було служити, не без претензії на елегантність, філателістським раєм.
Крамничка була порожня, і в ній панували сутінки, вітринки з марками під стіною мирно поблискували. На прилавку лежав розгорнений величенький альбом, поруч стояло кріселко, і видно було чималеньку попільничку з червоного скла, не те що без недопалків, а навіть зовсім чистеньку. Синьйор А, очевидно, послухався поради свого лікаря й уже давно кинув курити. А^е найбільше вражала тиша, коли вони відчиняли двері, навіть сигнальний дзвіночок не дзенькнув.
— Є тут хто-небудь? — спитав Дука, невпевнено дивлячись на причинені двері підсобки. І тільки за хвилину зрозумів, звідки це почуття непевності: хтось, лишаючись сам невидимим, дивився на нього з-поза однієї вітринки під стіною. Отже, марки були не тільки марками, а й вічком у стіні для спостереження. Дуці дуже хотілося б знати, що ж це за такі марки, його розбирала просто дитяча цікавість.
Двері підсобки нарешті відчинилися навстіж, і ввійшов елегантний чоловік із сивими вусиками, достоту такий, як його описувала Лівія,— синьйор А.
— Пере... — Синьйор А хотів сказати "перепрошую", але спізнився, оскільки, перехилившись через прилавок, відвідувачі вдвох схопили його попід руки, перекинули над прилавком і опустили в кріселко, а поки Дука втихомирював його ляпасом, Давіде обшукав кишені.'
— Є, ось він! — вигукнув Давіде.
Це був жіночий револьверчик. Навряд щоб синьйор А мав звичку носити його з собою, просто він сунув його в кишеню оце допіру, поза всяким сумнівом.
— Увімкни світло,— сказав хлопцеві Дука,— опусти жалюзі, піди в підсобку, замкни двері чорного ходу й подзвони до Карруа, хай приїде забере ще одного.
Ляпас, якщо тільки це можна було назвати таким слабким словом, прикрасив око синьйора А кривавим синцем, але не вибив з нього ні зойку, ні слова.
Тоді Дука сказав йому чітко й гранично ясно:
— Ваш приятель-фотограф та його напарник дали мені попередні роз'яснення. Тепер слово за вами. Таких крамничок, як ця, мабуть, чимало в інших містах Італії, крім того, ви в контакті з такими ж людьми за кордоном. Мені потрібні імена, адреси і всі деталі. Давіде, знайди папір і сідай сюди писати,— кинув Дука хлопцеві, потім знову звернувся до синьйора А. Той сидів німий і тільки погляд його, камінний погляд, говорив, що він не скаже ні слова. — Вам уже за п'ятдесят, і я даю вам слово медика, що ви не витримаєте більше, ніж три удари в печінку. За третім ударом я надсаджу вам усі бебехи. Ось перший...
Водночас із ударом Дука затулив йому рота рукою, але синьйор А не мав навіть сили зойкнути, очі як не вискакували з орбіт, і тепер, коли це кам'яне небажання говорити було вибито з нього, Дука поставив йому конкретне запитання.
— Відповідайте, я прошу вас.
Задихаючись, із побілілим, як і губи, носом, синьйор А почав відповідати. Він відповів на друге запитання, на третє, на четверте, відповів на всі запитання Дуки.
— Імена й адреси.
Імена й адреси сеньйор А давав, але почав скиглити й опиратися.
— Викладайте все, а то не уникнути вам другого удару.
Другого він, мабуть, не пережив би, але йому так чи так довелося б викласти все, і синьйор А, зрозумівши це, назвав останнє ім'я, останню адресу,— ті, що їх зобов'язувався не називати ніколи.