— Що ти зробив з дівчиною?
— Якою дівчиною? — Бандит спробував зіп'ястись на ноги, щоб вилізти з гною, що липнув до його сорочки.
Ногою, не б'ючи, а тільки натискаючи, Дука змусив його знову лягти в гній.
— Послухай-но,— почав був Дука, але, побачивши, що другий злочинець саме розплющив очі й жадібно хапав ротом повітря, звернувся до обох: — Послухайте обидва, що я вам пропоную. Я ставлю запитання, а ви відповідаєте. Якщо ваші відповіді будуть розумні — гаразд; тоді вам пряма дорога на каторгу. А якщо брехатимете, вам світить дорога на цвинтар, я вам усі ребра, всі кісточки попереламую, поліції доведеться викликати санітарну карету з мішками на блискавці. Домовились? Насамперед я питав тебе: що ти зробив з дівчиною? Ти відповів: "З якою дівчиною?" Це не відповідь. Тепер я ще раз тебе спитаю, постарайся відповісти чітко: що ти зробив з дівчиною?
Мовчанка. Коняга, стоячи поряд, навіть голови не повертав, він здавався* вирізьбленим з дерева.
— Я зрозумів, що її прислала сюди поліція, в мене виникла підозра, і я вирішив змусити її зізнатися.
— Що ти їй зробив?
У садиста були потяги до блювоти, він корчився від болю в животі, тому й признався, що робив з Лівією. І Дука йому нічого не зробив, стояв нерухомо й намагався не думати про дівчину.
— І вона все визнала? — спитав Дука.
Ні, відповів садист, він і далі різав їй обличчя й намагався зрозуміти, чи вона має в чому зізнаватися. Зрештою він майже допевнився, що вона приїхала не шпигувати. Відтак перестав її калічити, і вони поїхали геть.
— Чому ж ти не вбив її? Тепер ця дівчина може чимало розповісти.
— Я не вбивця.
— Ця відповідь уже ухильна. — Закаблуком черевика Дука різко вдарив садиста в скроню, там, де скроня з'єднується з нижньою щелепою. Почувся стогін, але допитуваний свідомості не втратив; саме цього ефекту Дука й домагався: приголомшити, прибити, але не забиваючи памороків. — Ти справжній убивця, і якщо не вбив її, то мав на те причини. Але буде краще, якщо про ці причини скажеш ти сам. — Допитуваний вирішив схитрувати, він завів очі вгору й удав зомлілого, але цього разу йому не пощастило: його допитував медик. — Я добре бачу — ти не зомлів. Відповідай, а то дістанеш іще.
Садист одразу ж розплющив очі.
— Мені звеліли виконати завдання, я тут ні до чого, мусив робити, що сказано.
— Авжеж, і я знаю, які тобі давали розпорядження: або вбивати, або
різати обличчя. Це добре налагоджена система. Ти Не з мафії, але тебе навчали мафіозі, ти навіть пройшов прискорений курс, як робили порізи. Так чи ні? Мовчанка.
— Відповідай.
Підбор черевика завис у повітрі на сантиметр рід носа.
— У Туріні я познайомився з двома сіцілійцями, але мїй учитель був один молодик, він це робив заіграшку.
— Звичайно, вони навчили тебе анатомії лицьових м'язів, навчили, в якому місці треба робити надрізи і як саме, щоб потім не догіомоглі жодна пластична операція. ;^
Ці речі розтлумачив йому батько, коли Дука вперше надяг довгі дитини: отоді батько вперше заговорив з ним про мафію. Звісно, Ці двоє покидьків не з мафії, тим більше — не з її місцевої або "національної" верхівки, але теоретично вони належали до структури великої банди, а отже, таки мафії.
— А тепер скажи мені: хто той синьйор із сивими вусиками, який зупинив дівчину вчора ввечері?
Ані звуку.
— Бачиш, мені багато відомо. Я знаю, що вас троє: той синьйор, який верховодить у вашій зоні, ти та твій дружок, що лежить поруч з тобою. Ви знаєте лише того ватажка, але він знає чимало інших цікавих осіб. Давай мені ім'я, прізвище й адресу цього синьйора. Самі ви мафіозі не справжні, тільки учні, і тому нема чого огинатися.
Дука тихенько поставив ногу йому на живіт і почав давити. Чоловік заблагав пощади. В нього знову почались потяги на блювоту, після чого він назвав прізвище, ім'я, адресу і цодав ще дещо, дуже цікаве.
— Отож-бо! А зараз, оскільки ти тримаєшся за живіт, скажи мені, з усіма подробицями, як ти вбив Альберту Раделлі.
Нога стояла на животі, і вбивця не змусив довго себе чекати. Він усе зрозумів. І Дука його вислухав і ще раз переконався, що батько мав цілковиту слушність. З ними треба розмовляти їхньою мовою. Навіщо шпрехати по-німецькому з тим, хто розуміє тільки французьку. Звісно, це незаконно, звісно, поліція, як їй і слід, не переходить на мову насильства. Для цього передбачено відбитки пальців, лабораторні аналізи, ввічливі допити, психологічні вмовляння. Але він, Дука, сам не поліція, він — молодий невдаха, який не міг чути слова "мафія", не уявивши свого батька з рукою, скаліченою ударом ножа й приреченого через це каліцтво скніти писарем у квестурі, на третьому поверсі, кімната 92, в найдальшому кінці коридора. Авжеж, він, Дука, це знав, тут ішлося тільки про грубий, атавістичний інстинкт вендети, він не домагався справедливості й не служив законові, хотів лише побачити в обличчя декого з них і поговорити з ними їхньою мовою, щоб його вони відразу ж зрозуміли.
— А зараз ти розповіси мені, як убив Маврілію. Може, ти вже забув, то я тобі нагадаю: це та білява дівчина, яку ти повіз у Рим.
Ні, ні, він її не забув, бо що більше згадував, то менше тиснув йому закаблук на живіт. Садист почав розповідати так докладно, ніби писав новелу. Тепер усе з'ясувалося, з подробицями, і Дука зняв ногу з його живота. Тим часом другий, збоченець, який досі сумирно лежав на купі гною, певно, щось придумав, бо схопив Дуку за ногу. Може, в своїй дурній хитрості подумав, ніби Дука про нього забув. Але той про нього пам'ятав, стояв спокійно, спираючись однією рукою на гриву биндюга, і, як тільки гомик учепився в його ногу,— різко скинувсь, наче мустанг, і тією самою ногою, за яку його тримали, ударив у лице розумника — раз, потім удруге, втретє, аж поки той зі скигленням випустив ногу. Тоді Лука садонув його ще міцніш учетверте, і скиглення відразу ж урвалося. Збоченець затулив обличчя руками.
— Ні, ні, ні! — приказував він.
Але треба було втихомирити і його, щоб йому й на думку не спало тікати і щоб сидів тихо.
— Сказано тобі — не рипайся!
Дука ще раз стукнув, але не сильно, аби лиш забити на певний час памороки. Потім вийшов із стайні й закурив.